Kunst&Co.

Аукціонний будинок Kunst&Co майже відразу потрапив на очі запаленій впевненістю чоловіка Олі, і фотографія німецької панночки з дірками замість очей полетіла за тисячі кілометрів. 

Потім за обідом Антон розповів тещі про плани навести лад у захаращеній квартирі Якоба і припустив, коли зможе перевести сім'ю до нового місця проживання. 

Насправді літнім батькам Олі зовсім не хотілося залишатися самим. За три роки спільного життя буркуни встигли звикнути до поділу невеликого простору двокімнатної квартири та завжди могли розраховувати на послужливого зятя і безконфліктну дочку. Авторитарна господиня з широкими плечима тільки тепер зрозуміла, що всі домашні справи будуть на ній, а її улюблені подруги залишаться без аварійної підтримки. 

— Доведеться навчитися робити буженину, — глибоко зітхнула жінка. 

І дорізала хліб, який нещодавно принесла з магазину. 

— А хто мені меду задарма дасть? Як я тепер без вас? — раптом зворушилася вона і підштовхнула молодь: — Їжте, їжте. Мабуть, зголодніли. 

— Мамо, ми ж приїжджатимемо. 

Олі захотілося обійняти свою кровинку, але старі чвари та непорозуміння стерли почуття близькості. 

— Ти присядь, не стій, — вказала дівчина на стілець поруч. — Поїж з нами. Шкода, батько відмовився. 

Дівчина обвела поглядом невеличку кухоньку зі старенькою шафкою на стіні, раковиною, плитою та пральною машиною поруч. Столик, за яким сиділа пара, теж не вирізнявся габаритами. Але жінка з вологими очима і її буркотливий чоловік могли за ним сидіти. 

— Не хочу я.

Мати демонстративно відвернулася до єдиного вікна і схлипнула. 

— Так, відвідуватимемо, не хвилюйтеся, — підтвердив Антон і пообіцяв: — Ваших подруг теж ніхто не залишить, буде вам медок та буженина. І з дитиною зможете лишатися, коли захочете. Не дамо нудьгувати. 

— Ти правда не кинеш людей похилого віку? — обернувшись, вказала на себе рукою і на чоловіка десь у спальні жінка. — І про моїх подружок не забудешся? Ой, як добре! 

Теща плеснула в долоні й раптом захотіла перекусити. 

— З’їм краще тарілку борщу. 

Ополоник загримів об каструлю, а молода пара із сумом перезирнулася. 

— Не забуду, — пониклим голосом підтвердив Антон. 

Але бажання купити егоїстці шубу в нього не відпало. 

— Звісно, не забуду, — повторив він і додав: — Сім'я є сім'я, якою б вона не була. 

Молодик підвівся на ноги. 

— Гаразд, піду перевірю електронну пошту. Може, бригадир відписався щодо мого креслення, підправив там дещо і надіслав фото. Раптом йому сподобалося. 

— Іди, іди. Ми з мамою ще посидимо, — відреагувала Оля. 

Антон пішов у спальню, де тремтячою рукою відкрив поштовий сервер, а за кілька секунд виявив непрочитаний лист з аукціонного дому. 

— Нічого собі, так швидко відповіли. 

Авантюрист поки ще не знав радіти чи плакати, і, скориставшись електронним перекладачем, мовчки забігав по тексту очима: «Добрий день, шановні власники витвору мистецтва. Команда Kunst&Co уважно розглянула фотографію жінки з дірявим поглядом. Ми вкрай здивовані фактом наявності у великого майстра Ганса Мюллера ван ден Берга нікому невідомого шедевра...». 

— Нікому не відомого шедевра! — у спальні пролунав трепетний вигук. 

Потім Антон переконався, що малюк не прокинувся і продовжив мовчки читати: «Проте для ретельної перевірки автентичності роботи та можливого подальшого продажу картини пропонуємо вам дистанційно підписати контракт і разом з витвором мистецтва літаком надіслати все до Мюнхена…». 

— Неймовірно, — збуджено заворушив губами Антон та вголос дочитав лист: — «Усі витрати на транспортування ми беремо на себе. Сподіваємося, картину придбають орієнтовно за сто тисяч. Дякую, що обрали команду Kunst&Co. З повагою керівник відділу середньовічного мистецтва». 

Антон почувався на десятому небі та ледь стримував емоції, а коли вискочив зі спальні, то голосно закричав: 

— Кохана, бригадиру сподобалося моє креслення! Написав, що оригінальна робота. Стверджує, має вигляд на сто тисяч. Просить надіслати йому листа поштою, щоб по морозах не ходити. Усі витрати за транспортування сплатить. 

— Не може бути, — вискочила з кухні Оля. 

— Зятю, ти б не кричав на весь будинок, сусіди поскаржаться, — потяглася за донькою широкоплеча мати. 

— Ха, дурне креслення, — пролунав єхидний голос чоловіка з іншої спальні. — Ось я колись у дитинстві малював на асфальті — весь двір захоплювався. Зараз би твій бригадир від заздрощів луснув. Захотів би, такий корабель накреслив, дай Боже. Тільки часу немає, по телевізору гарний серіал. 

— Іди ти лісом зі своїм телевізором! — гримнула на чоловіка жінка. — Антончик вислуговується, скоро начальником стане. Грошей буде більше, і нам з тобою перепаде. Чи не так, зятю? 

— Безумовно, — посміхнувся хлопець. 

Обійнявши щасливу половинку, він зашепотів їй на вухо: