Антон вирушає до музею.

З укутаною в покривало картиною в руках, Антон вискочив з метро і попрямував до зимового парку Тараса Шевченка, навпроти якого розташувався двоповерховий будинок Національного музею мистецтв. Не полишаючи віри у визнанні гемельди оригіналом, хлопець подумки витрачав на ремонт тисячі доларів, і песимістичний настрій Олі не заважав йому. 

— Тобі ж сказала людина — це підробка. 

Антон згадав слова дружини. 

— Даремно тільки витратиш гроші на експертизу, — хитала головою вона. — Краще б віддав за сто доларів, нам зараз хоч би щось. Сподіваюся, картина потрапить у добрі руки. 

— Кохана, ти не розумієш, — подумки повторив свою реакцію хлопець. — Якщо підтвердять оригінальність, нам вистачить грошей на ремонт, а якщо ні — музейна експертиза коштує недорого, щойно дізнавався. До того ж продаж підробки перекриє музейні витрати та ще немало залишиться. Усе буде добре, я відчуваю. 

Антон не позбавлявся віри й вдався до аргументів: 

— Добре, припустимо наш Якоб страждав на параною, міг собі дозволити говорити дурниці, але звідки тоді взялося це слово — гемельда? Воно означає картина, особисто з німецької перекладав. Таке просто так не вигадаєш. Звідси висновок — прадід небіжчика дійсно привіз жінку з Німеччини. А оскільки він вважався шанобливою людиною — навряд чи мав славу дурня. Хто такому підсуне підробку? Малоймовірно. 

Своєрідна логіка чоловіка була раціональною і не могла залишити Олю байдужою. 

— Можливо. 

Дівчина задумалася. 

— І що, цей скуповувач антикваріату готовий купити дірявий оригінал? — не вірилося їй. 

— Виходить, що так, — знизав плечима Антон. 

— Гаразд, — блиснула посмішкою дівчина. — Тоді якщо дуже хочеться, дій. Уже самій цікаво дізнатися, чим все це скінчиться. 

— Як найкраще! 

Збуджений молодик продовжував ганяти бурхливі думки й не помітив, як опинився біля парадного входу до музею. 

— Так, — прошепотів він, — мені телефоном сказали — гроші касиру і тільки потім експертиза. Касир, касир, ти де? 

Антон ступив на гранітну плитку мініатюрного холу і відразу побачив об'єкт своїх споглядань — невелике віконце в приміщенні ліворуч. 

— Добрий день! Мені потрібна експертиза витвору мистецтва, — немов набиваючи ціну картині під пахвою, важливо промовив візитер жінці за склом. 

І відповідь не змусила чекати. А коли хлопець отримав квитанцію, став дотримуватися рекомендацій касирки: пішов озирнутися довкола і заразом почекати експерта. 

Насамперед новачок у справах образотворчого мистецтва звернув увагу на полотна відомих художників над крутими сходами, що вели на другий поверх, і вирішив розглянути їх ближче. Вхопившись за темне поруччя з благородної деревини, Антон ніби відчув якийсь контакт із помпезністю навколишнього середовища, де бордові стіни, візерунчасті килими, розмальована стеля та переважання дерева в оформленні інтер'єру підстьобували до звершень. 

«Моя гемельда нічим не гірша за тих повненьких жінок, — подумав візитер, розглядаючи культурну спадщину людства. — Навіть різьблені рами схожі на мою». 

Хлопець надихався: «Не кажу вже про тріщини». 

Він помітив вплив часу на полотнах. 

«Так, не такі серйозні, як у моєї панночки. Проте, — на ходу Антон змінював свою думку про ознаки підробок, — схоже, скуповувач антикваріату мене неправильно поінформував. Значить, добре, що я сюди прийшов». 

— Здрастуйте. Ви, мабуть, до мене? 

Раптом від живопису на стінах увагу відвернула худорлява жінка в бавовняній сукні із зачіскою без особливих заморочок. 

— Мені передали, що у вас експертиза.

Експерткиня наблизилася до хлопця й охопила поглядом замотаний покривалом предмет. 

— Так. Мене звати Антон. 

Хлопець миттю посміхнувся і додав: 

— У мене Ганс Муллер чи Мюллер ван ден Берг, — так і застрибали сходами урочисті слова. 

— Ганс Мюллер? — вкрай здивувалася жінка. — Невже? 

Вона виміряла очима людину в черевиках, джинсах та непоказній куртці. 

— Ви що, придбали справжнього Ганса? — продовжувала сумніватись експерткиня. 

— Ні, моя дружина успадкувала, — став викладати історію знахідки Антон. — Розумієте, картина багато років перебувала в дядька Якоба під замком, ми з дружиною її ледве виявили серед купи всілякого мотлоху. Але ви не хвилюйтеся, портрет справжній. 

Хлопець торкнувся долонею замотаної рами. 

— Цю панночку давним-давно з Мюнхена привезли. Правда, полотно трохи пожухло, є кілька невеликих подряпин. Ну, самі розумієте, зберігалася ж не в музеї, — Антон готував жінку до найгіршого. 

— Насилу віриться. 

Експерткиня не змінила свого ставлення до предмета під покривалом і пояснила: 

— Розумієте, всі роботи Ганса мені добре відомі. Щось зберігається в заможних колекціонерів, чимало перебуває в музеях і навіть у нас. Відразу кажу, немає картин цього художника, які могли б загубитися. Тим паче серед купи мотлоху. Такий скарб, — закотила очі жінка, — може висіти тільки на почесному місці.