Антон з Олею відкривають таємницю.

Не встигла труна з Якобом зникнути в глибинах київського крематорію, як нетерплячий Антон почав бубоніти над вухом розгубленої дружини: 

— Оленько, — він повів її попід руку до таксі, що якраз наспіло, — пропоную негайно відвідати нашу нову квартиру і розкрити таємницю загадкової гемельди. Ще одну ніч я просто не витримаю, належно не спав уже давно. 

— Любий, — сідаючи на заднє сидіння невеликого седанчика, абстраговано вимовила дівчина, — мене похорон дуже засмутив. Мрію сховатися десь у куточку і зібратися з думками. 

— Пропоную зробити це в дядька на квартирі, — миттєво прозвучала пропозиція. 

Але Оля зчинила опір. 

— Тільки не там, занадто свіжі спогади. Повернімося туди хоча б за кілька тижнів, — торкнувшись долонею чола, додала вона. 

— Куди їдемо? — покосився водій таксі на пасажирів ззаду. 

— Хвилинку, будь ласка, — попросив Антон і знову за своє: — Кохана, а якщо Якоб зробив щось погане? Раптом у тій спальні жива істота? 

Він вкрадливо озирнувся. 

— І їй потрібна допомога. Старий був параноїком. Хто знає, який секрет зберігає та кімната. Не здивуюся, якщо знайдемо пов'язану по руках та ногах жінку з кляпом у роті. 

Від висловленого припущення Антон здригнувся, а його дружині погіршало. 

— Любий, ти мене лякаєш. 

Дівчина закрила обличчя руками та все ж погодилася: 

— Добре, поїхали. Однак я залишусь на сходовому майданчику, такі пригоди не для моїх нервів. 

— Чудово, — зрадів Антон і назвав адресу пункту призначення таксисту. 

Седанчик захрустів колесами по снігу, а через пів години зупинився навпроти тринадцятого під'їзду. 

— Приїхали! — голосно сказав водій. 

— Дякую. 

Хлопець розрахувався за поїздку і потяг за собою на вулицю дружину. 

— Не хвилюйся, все буде добре, — заспокійливим тоном заговорив Антон. — Я тільки одним оком подивлюсь і, якщо щось не так, одразу зачиню двері. Ти тільки не хвилюйся. 

Пара швидко зайшла в ліфт і через хвилину опинилася перед квартирою покійного. 

— Невже більше ніхто не кричатиме мені «йолоп» і не пхатиме ногами, — радісно зашепотів молодик. — Більше жодних відер з екскрементами, недоспаних ночей і невизначеності. 

Щасливчик міцно обійняв дружину. 

— Оленько, люба, у нас тепер є окреме гніздечко. Я не можу повірити. 

— Так, коханий, і зв'язана жінка у спальні, — саркастично посміхнулася вона і додала: — Відчиняй хутчіше, мені теж не терпиться розібратися в цьому питанні. 

Видно було, що Олю трохи відпустило, але за Антоном вона все одно не пішла. 

— Йди, йди. Покличеш, якщо що. Сподіваюся, тобі ні з ким не доведеться боротися, а то з мене помічниця ще та. 

Сміливець не став зачиняти за собою парадні двері й, ніби боячись побачити щось вкрай дивне, неквапом наблизився до власноруч створеної барикади, а потім взявся відривати прибите цвяхами барахло. Дерев'яне корито, швабри, дощечки від старих меблів не відразу, та все ж піддалися натиску молодого чоловіка, і згодом Антон встромив у замкову щілину ключ. 

— Зачекай! — раптом вигукнула Оля. — А якщо там і справді чорти? Чи, може, душа хрещеного? Ти не уявляєш, що може статися. 

— Не відчинимо, точно не дізнаємося. 

Антон про всяк випадок озброївся дірявим тазиком. 

— Відійди далі, — з побоюванням додав він. 

І один за одним заклацав замками. 

— Ну, ось, — почекав трохи він, — ніхто назовні не виривається. Значить, час заходити всередину. 

Хлопець став прочиняти двері й витріщатися в утворену щілину. 

— Усі меблі вкриті покривалами, — прозвітував Антон. — Купа павутиння, столітній пил і ще Бог зна що. 

І сміливець додав: 

— Жодних прив'язаних до стільця жінок. 

Зрештою молодик розслабився, а потім зник у приміщенні. Оля чула, як поскрипував паркет, щось падало на підлогу. Потім пролунало чхання від розтривоженого пилу і пропозиція: 

— Олю, йди-но сюди, не бійся. Тут стільки всього цікавого, навіть старе піаніно є. 

Дівчина на сходовому майданчику з побоюванням охопила поглядом передпокій і вирішила послухатися чоловіка. 

— Апчхи! — миттєво ознаменувала вона свою присутність у багато років замкненій кімнаті й здивувалася наявності там особливих речей. 

Нові черевики, книги, банки з потемнілою від часу консервацією, фарфор, посуд з нержавіючої сталі, різноманітні крупи в мішечках і великі бутлі з водою — усе це стояло на запиленому паркеті та створювало враження певного запасу на чорний день або скарбниці параноїдального «Плюшкіна». Думка про золотий фонд покійного Якоба підтверджувалася звільненим від покривала Антоном темним піаніно, платтяною шафою з напрочуд акуратно розвішаною колекцією старих суконь та пальт.