Антону не терпиться дізнатися, що у другій спальні.

Прощання з покійним Якобом відбулося в дуже тісному колі єдиних близьких йому людей — хрещениці та її чоловіка. Батьки Олі навідріз відмовилися бути присутніми на дуже трагічному, як вони самі сказали, заході та вважали за краще лишитися вдома з малюком. Звісно, похоронний ритуал не обійшовся без священника, який жваво ходив навколо чорної труни й щосили розмахував кадилом. Пухкенький власник летючої ряси та позолоченого хреста на шиї весь час, бубонів собі щось під ніс, хоча слова — «вічна пам'ять», «святий Боже», «Боже», «Боже», «Боже» — добре розрізнялися серед іншого. 

В одному з приміщень київського крематорію було не холодно, тож Оля могла собі дозволити зняти теплу куртку, чорною сукнею відповідаючи атмосфері жалобної зали. Правда, темно-синьої сорочки Антону було замало і тому він часом здригався, але збоку здавалося, що хлопець сильно переживав втрату. 

І таки переживав, лише по-своєму. На відміну від вразливої дружини, змучений безсонними ночами, знущанням близьких і самодурством покійного, через якого втратив роботу, Антон мріяв швидше організувати нове гніздо для своєї сім'ї. 

— Я весь мотлох з квартири викину, — шепнув на вухо дружині хлопець. — Зроблю косметичний ремонт і відразу переїдемо. Нарешті твої батьки припинять мною командувати, а крім них ще пів будинку. 

Антонові навіть хотілося від душі посміхнутися, але слова священника — «святий Боже», «Боже», «Боже», «Боже» — не дозволяли поводитися неналежно. 

— Любий, — прикриваючи рот маминою хусткою з чорного шовку, теж прошепотіла Оля, — хіба ти не можеш хоч трохи про це не думати? Хрещений ще тут. Не здивуюсь, якщо нас чує, душа здатна розрізняти голоси. 

Дівчина ділилася світоглядом, але її чоловікові не терпілося. 

— Даремно ти мені не дозволила зайти у другу спальню, — не вгамувався Антон. — Давно б уже знали, про що казав покійний. Ця гемельда — суцільна загадка. Головне, чомусь цінна, бо Якоб її так схарактеризував. 

— Коханий, — продовжувала прикриватися хусткою Оля, — хрещений говорив про гемельду з любов'ю. У цьому і є її цінність. Хіба ти не зрозумів? 

Дівчина захитала головою і продовжила: 

— Єдине, чого я все ще боюся, — переступити поріг законопачених дверей. Раптом там і справді мумія з бездонним поглядом. 

— Ну, і нехай, — безстрашно відреагував Антон. — Закопаємо по-тихому й справі кінець. Якщо зниклу довгі роки не шукали, то вже й не будуть. 

— Любий, не лякай мене, і без того моторошно. 

Дівчина змахнула сльозинки зі щоки й забурмотіла: 

— Дядьку Якобе, ой-ой-ой... Що ж ви такий безглуздий? Кефір, сметана — хіба так лікуються? Інсулін перестали колоти, до труни себе довели. Ех-ех-ех, — зітхала і зітхала хрещениця покійного. 

І той ніби вирішив їй по-своєму відповісти — виригнув наслідком газової гангрени в кишківнику. 

Від несподіванки священник кумедно підстрибнув, від чого Олю ледь не схопив інфаркт, а власник темно-синьої сорочки з думками далеко за межами крематорію вигукнув: 

— Годі дядька мучити, посилайте його на той світ! Може, там він здобуде спокій і позбудеться болячки, що засмерділа всю жалобну залу.