Ступня Якоба чорніє.

Ще зі сходового майданчика Оля зрозуміла, що у квартирі хрещеного відбувається незвичне. Звуки шпарких ударів молотка насторожили дівчину, тому вона не скористалася дзвінком, а обережно постукала. 

— Нарешті, кохана, — негайно відчинивши двері, тихо зрадів дружині Антон. — Заходь і не роздягайся, у нас тут прохолодно. Хоча я куртку зняв і навіть спітнів від роботи. 

— А що ти робив і навіщо? 

Оля вперлася поглядом в забиті чим довелося двері другої спальні. 

— Це хто там шепочеться? — з підозрою запитав Якоб і продовжив напирати: — Антоне, ти роботу зробив? А то дивися мені. 

— Авжеж, дядьку. Використав усе, що було: швабри, віники, дощечки від старих полиць, навіть знайшов діряве корито з твердого дерева, ледве цвяхами пробив. Після такого жоден чорт не вискочить. До того ж до нас приїхала Оля, їсти привезла. 

У передпокої зашуміло барахло під ногами й перед хворим з'явилася червонощока від морозу дівчина. 

— Ну, і що ти принесла? Показуй. 

Старий навіть не привітався. 

— Здрастуйте, дядьку Якобе, — співчутливо мовила Оля. — Як ви почуваєтеся? 

Вона наблизилася до ліжка і помітила страшну стопу, що стирчала з-під ковдри. 

— У мене тут риба, як завжди, — враз налилися її очі сльозами, — салатик, супчик — усе, як ви любите. 

Дівчина зашморгала носом. 

— Перестань, — байдуже відреагував Якоб. — Нічого страшного там немає. Головне, що твій чоловік законопатив двері й тепер біси не вискочать. Гемельда, звісно, сильна, але не настільки, я переконаний. 

Він поліз руками в пакет за їжею. 

— Перепрошую, дядьку, — обережно мовила Оля, — може, все-таки відвести вас до лікаря? Не подобається мені дивний колір вашої ступні. 

— Плювати мені на ваших лікарів, — викотив очі господар квартири. — Вони тільки й думають, кого залікувати. А ви чекаєте, коли я відкинусь. Сподіваюся, не отруїли їжу? 

Старий нервово скинув банку з супом на підлогу і закомандував: 

— Антоне, іди сюди, йолопе. Маститимеш ногу кефіром. Там ще є в холодильнику півпляшки. А ти перестань киснути, — наказав він Олі. — І не здумай прибиратися тут. Нехай смердить твоє куховарство, відверне увагу чортів від мене. У нечисті чудовий нюх. 

Дівчина біля ліжка витерла сльози рукавом власної куртки, а її чоловік узяв кефір і мовчки почав мастити ним почорнілу стопу хворого. 

— Не шкодуй, не шкодуй, — командував під руку безвідмовному хлопцеві Якоб. — Кажуть, це чудотворний засіб, мертвого підніме з ліжка і чудово прибере чорноту. Це все витівки того чортяки, він учора мене забруднив, але нічого, негідник уже давно втік до себе в пекло. Я йому вночі здорово табуреткою врізав. Чув, як тріщала рогата голова. 

— Дядьку, Якобе, — знов наважилася заговорити Оля та шмигнула носом, — ви мені вибачте, може, дозволите хоча б вколоти інсулін? Це просто необхідно. 

— Я тобі зараз вколю, — розлютився старий і відштовхнув від себе здоровою ногою Антона. — Ви тільки й чекаєте, щоб я загнувся. Ну все, набридли. 

Хворий засмикався на ліжку. 

— Перепишу квартиру церкві. От тільки встану на ноги й одразу все зроблю. 

Він підвівся і, здавалося, вже хотів кудись бігти, але його невиразна від надлишку цукру свідомість спровокувала галюцинацію. 

— Чуєте, стукіт за стінкою? — раптом притих старий. — У сусідній спальні знову граються чорти, тепер їх там значно більше. П'ять... Ні, десять волохатих копит. Негайно, негайно... 

Хворий, немов задихаючись, поліз під ковдру і наказав: 

— Замаскуйте мене чимось. Гемельда не заспокоїться, доки не задушить. Я багато років тримав її замкненою. Замаскуйте, прошу, — вперше за весь час заблагав Якоб. 

І молода пара не змогла відмовити. Кілька тазиків, квіткові горщики, порожні коробки від усякої всячини, табурет та інше барахло вправно прикрили існування охопленої гангреною людини на ліжку — і почувся глухуватий голос з-під маскування: 

— Ну як, мене можна помітити чи ні? 

— Жоден чорт не знайде, — переконливо відповів Антон. 

— Чудово, — задовольнився Якоб. — Головне, дихати можна. А ви залишайтесь у мене, подивимося, що буде далі. Ідіть у передпокій і, якщо біс вискочить, хапайте за роги. Ваше завдання — не пустити демона до мене. І не йдіть, поки не дозволю. Не послухаєтеся — залишитесь без спадщини. 

— Ми все зрозуміли, дядьку Якобе. Не хвилюйтеся, — сказав Антон. — Впевнений, запах розлитого супу зіб'є зі сліду нечисть і паршивці заберуться геть.