Антон з Якобом ловлять чортів.

Світлофори під сніговими шапками ще працювали, коли збентежений поганою звісткою Антон поспішав у центр міста і не міг зрозуміти, що сталося з Якобом. Звісно, він сумнівався щодо рогатих істот та їхніх намірів задушити старого, проте сам факт наявності подібних розмов насторожував. 

І знову будинок за будинком залишалися позаду у квапливого бігуна. А коли ніч остаточно закріпилася, хлопець досяг тринадцятого під'їзду. 

«Дивно, світло вимкнене, — помітив він на останньому поверсі темні вікна. — Сподіваюся, що буркун заснув, і я вирушу додому ночувати». 

Антон навіть зрадів і в піднесеному настрої скористався ліфтом. 

— Дядьку Якобе, — неголосно з передпокою мовив хлопець. 

І зачинив за собою вхідні двері. 

— Ви, напевно, заснули? І добре, — став він переходити на шепіт, — тоді я пішов додому. Хоч, нарешті, висплюсь. 

Нічний гість уже зібрався йти, але зі спальні почувся хрипкий голос: 

— Де ти був так довго, бовдуре?

Здавалося, старий щойно стягнув з шиї петлю. 

— Я ледь не помер, — тяжко дихав він. — Чортяка вмостився на мій хворий палець, потім напхав горло залишками яблучного пирога і почав душити, зараза. Ти вчасно прийшов. Він сховався у шафі. Іди скоріше сюди, у другій спальні можуть бути ще. Гад звідти вискочив, я чув гуркіт за стінкою. 

— Дядьку Якобе, — відчув Антон, як з усіх боків його ніби стисла темрява, — може, я ввімкну світло? 

Він став спотикатися об гримуче барахло під ногами. 

— Чуєш, чуєш? — знову захрипів старий. — Чорт біситься. Тікай швидше з передпокою. І світло не здумай вмикати, нас можуть викрити.

Похмура атмосфера та емоційні слова Якоба ще більше схвилювали хлопця. Тому він миттю опинився у спальні та завдяки старечим шторам, що пропускали промінчики вуличних ліхтарів, ледве розгледів людину на ліжку. 

— Може, хоча б розкрити штори? — почувався некомфортно Антон. 

— Невже ти зовсім дурень? — пролунав здивований голос з-під ковдри. — Сказав же, нас виявлять. Навіщо, по-твоєму, я тут усе закоркував? Бери щось важке до рук і заглянь у шафу. Знайдеш рогатого — бий, поки не здохне. 

Не сміючи суперечити, молодик намацав старий тазик і, озброївшись ним, став пробиратися до закиданих барахлом меблів. Хрускіт та стукотіння від сліпої ходьби раз у раз змушувала старого здригатися і шепотіти: 

— Чуєш, шурхотить чортяка? Знайдеш, хапай за роги, я приєднаюсь.

— Але, дядьку Якобе, це ж усяке барахло під моїми ногами стогне, — спробував пояснити те, що відбувається, Антон. — Казав вам, треба було щось викинути. Тепер ні пройти ні проїхати. 

— Багато ти розумієш, дурню! — розсердився «Плюшкін». — Хапай, кажу, демона за роги й клич мене, разом заламаємо. Нікому не дозволю тут господарювати, тим паче гадам з пекла. 

Антон лише скривився від дурості людини під ковдрою і, підступившись до шафи, ледь намацав дверцята, які спочатку звільнив від знахідок старого та розчахнув на повну. Мить — і напівтемна квартира сповнилася гуркотом Бог зна чого. З поличок посипалося все, що раніше валялося на смітнику, навіть рогате опудало мордатого оленя. 

— Дядьку Якобе, — від несподіванки ледь не помер Антон, — тут справді якісь роги. 

Він закрутив колись необачно викинутий кимось трофей. 

— Здається, ваш чорт голову скинув, — ще не знав хлопець вірити у потойбічне чи ні. 

— Це все бісівські хитрощі, — почулося з-під ковдри й старий тремтячим голосом додав: — Головне, схопи його, схопи!

— Та я вже. Волохатий такий, і роги, як ваш каштан за вікнами, — відразу відповів Антон. — Що мені з ним робити? Він ніби не пручається. 

— Ага, — позбавився ковдри Якоб, — значить, демон боїться. 

Не зважаючи на хворий палець, він схопився на ноги та, намацавши табуретку, кинувся до шафи. 

— Бий гада, бий! 

Якоб несамовито замахав дерев'яним виробом, внаслідок чого торшер біля стіни тріснув, мов соломинка, хруснуло підвіконня, загула чавунна батарея та розбудила всіх у будинку. Барахло на підлозі ніби підіграло гуркотом, і Антон зрозумів, що може стати наступним. 

— Дядьку Якобе, обережніше. 

Він ледь ухилився. 

— Ви ж мене вб'єте! — на всю кімнату закричав бідолаха з опудалом. 

І рвонув у передпокій, але не без хвоста. Розлючений старець кинувся за ним. 

— Так-так, тягни рогатого! — закричав він услід. — Я відчиню другу спальню, закинеш демона туди. Це все гемельда винна, відкрила портал у самісіньке пекло. Нехай повертається, звідки прийшов! 

Якоб дістав із кальсонів ключі, швидко намацав замки та відчинив двері. 

— Кидай, кидай! На кого чекаєш? — закомандував він.

Антон жбурнув опудало в темряву. 

«Клац! Клац!» — і спальня знову була зачинена. Але господар квартири не заспокоївся: 

— Завалюй двері, що під руку підвернеться. Чорти не повинні звідти вискочити. Гемельда їх покликала, бажає помститися за те, що я її замкнув.