Антон усвідомлює свої перспективи.

Стоячи навколішки в ангарі суднобудівного заводу, Антон автоматично виконував свою копітку роботу. Гострий керн спритно скакав листовим металом і час від часу відстукував потрібні мітки. 

Слухняний зять і просто безвідмовна людина таки зумів викроїти для себе трохи часу — кілька годин поспав. Авжеж, це не зняло втому й очі не позбулися червоного відтінку, але про інше можна було тільки мріяти. 

«Цікаво, як там Якоб?», — подумки запитав себе Антон і подивився на годинник. 

«Дев'ята вечора. Напевно, доїдає свій пиріг, скоро погано буде. Як же його змусити відвідати лікаря? Людина вперта... Так і загнутися недовго. Ось розхворіється і сам попроситься», — раптом дійшов висновку хлопець. 

Тим часом у цеху з'явилося троє людей — директор заводу, начальник цеху і незнайомий персонаж років двадцяти у пристойному костюмі. Стовпившись біля баржі, люди озирнулися на всі боки, і Антон став свідком цікавої розмови. 

— То це тут у вас роблять морські судна? — запитав незнайомець. 

— Не-не-зовсім, ша-ша-новний… — на диво став блазнювати літній директор у не менш дорогому костюмі. — Тут у нас відбувається ремонт і народження річкового транспорту. 

Він з гордістю задер підборіддя. 

— Дивно, — знизав плечима незнайомець і кивнув головою на баржу. — Ось дивлюся на цю громадину і гадаю, чим не морський засіб пересування? 

— Стривайте, різниця є, — на свою голову вирішив продемонструвати знання не дуже кмітливий начальник цеху. — Усі річкові судна з низькою посадкою корми, а морські, навпаки. Це ж елементарно, як ви, майбутній бригадир металорозмітників, цього не знаєте? Треба б кілька книжок почитати. 

— Елементарно, значить? Кілька книжок, кажете? 

Незнайомець насупив брови, і ситуацію кинувся виправляти директор. 

— Будь ласка, не звертайте уваги на дурня. Буває, як ляпне, хоч стій, хоч падай. Сподіваюся, ваш тато, там нагорі, — стрільнув очима у стелю кмітливець, — про це не дізнається. Та що візьмеш з ідіота? Виганяти не хочеться, адже один з небагатьох, хто розуміє нашу справу. 

— Виганяти? — оторопів начальник цеху. — Так, я справжній ідіот і ще який дурень. 

Він швидко заклював носом. 

Скорена поведінка балакуна заспокоїла незнайомця, і профан знову заговорив:

— Значить, тут я буду бригадиром? А на цій громадині, — знову кивнув молодик на баржу, — завтра дадуть покермувати? 

— На цій не певен, — сконфузився директор. — Вона ще не готова. Як бачите, борти світяться, а метал тільки розмічають. 

— То чого ж ви тягнете? — почав вживатись у роль нового бригадира незнайомець. — Розмічайте швидше і приклеюйте куди треба. Дідько лисий, от уже недотепи. 

Власник ще «нерозкритого таланту» справжнього керівника замахав руками. 

— Робіть, що кажуть, нема чого на нас вирячатися! — гучно підтримав сина міністра транспорту директор і схвильовано запитав: — Ви ж бригадиром збираєтеся працювати недовго, правильно? Навіщо вам це дно? Тим паче, що є нічні зміни, організм часто плутається. День-два і підете вище, вище, вище. 

Немов сходами, кмітливець пробігся вгору очима, мріючи позбутися небувалого пришелепка. 

— А ви маєте рацію, — задумливо відказав незнайомець. — Тато хотів, щоб я трохи освоївся. Поколупатися в лайні, як він каже, і рухатися далі. Вирішено: покручуся тут, потім стану начальником цеху, директором заводу, а там, гляди, й заступником міністра зроблять. Коротше, план є. 

Директор з начальником побіліли. І в цей момент до них приєднався поки що чинний бригадир у чистенькому комбінезоні. 

— Здрастуйте, панове. Ви мене викликали? 

— Так, — ледве вичавив із себе розгублений директор і з прикрістю додав: — Ти більше тут не працюєш, у нас наказ згори. Треба виконувати. 

— Але як же? — розгубився новоприбулий. 

— Елементарно, — суворо заговорив нахабний син міністра. — Невже ти свою посаду просто так отримав? Мабуть, теж хтось слівце замовляв? Таке не роздають, як пиріжки. 

Незнайомець напрочуд блиснув прозорливістю і додав: 

— Знімай комбінезон, твої послуги більше не потрібні. 

«Отже, посади бригадирів не роздають за просто так? — припинив креслити Антон. — Треба клопотати? І хто ж за мене поговорить? Міністерство — це ж справжній космос. Невже все життя працюватиму розмітником металу?». 

За відчайдушною думкою хлопець не помітив, як до нього підійшов колишній бригадир у трусах і майці. 

— Антоне, ти що, заснув? — з хворобливою міною на обличчі мовила принижена людина. — Тільки-но дзвонив учорашній Якоб, каже, з другої спальні почали вибиратися рогаті істоти. Стверджує, вони хочуть його задушити. Біжи до нього, не хочу, щоб через мене хтось помер. 

— Так, але ці люди, — непомітно кивнув на баржу Антон, — можуть звільнити. 

— Руки в них закороткі, — зобразив розгніваний вигляд чоловік. — Те, що вони стягли з мене комбінезон, не означає реального звільнення. Адже документи тільки завтра підпишуть. Отже, до ранку я тут вирішую, кому і чим займатися. Біжи, зміну зарахую, усе буде добре.