Бідний Антон встигає усе.

Занепокоєний станом здоров'я старого буркуна, Антон не зміг заснути в потягу, тому всю дорогу додому згадував чорний палець Якоба. 

«І що тепер буде? Якщо це справді гангрена? Тут потрібне серйозне лікування, — роздумував хлопець. — Поговорю з дружиною, придумаємо щось. Можливо, вона переконає хрещеного. А мені треба виспатися, бо так можна і самому сконати». 

Антон вискочив з метро і риссю помчав додому. Проте цього разу вирішив зекономити час для відпочинку — зайвий раз не вислуховувати настанови тещі, тому відразу побіг допомагати відомим подружкам. 

— Вітаю, — щойно двері однієї з пенсіонерок відчинилися, сказав хлопець і блиснув стомленою посмішкою. 

Він виміряв очима панночку в теплій шубі та кошлатій шапці. 

— Перепрошую, тітко Олено, напевно, я невчасно? Ви кудись зібралися? 

— О, Антончику, любий, ти саме як раз. 

Жінка ткнула раптовому візитеру сумку. 

— Біжи на базар, на той, що за каналом. Купиш мені шматочок м'яса, сиру двісті грамів, палку ковбаси, сухофруктів для пирогів і ще... Ще, — заторохтіла вона, а спантеличений догідник лише кліпав очима, — коли повернешся, пригощу тебе варениками, а тещі буженинки передам. Учора ти кудись раптово зник, ледь знайшла своє відро зі сміттям на сходовому майданчику, тому так і не поділилася смакотою. 

Панночка сунула хлопцеві гроші в кишеню та, коли він побіг виконувати завдання, встигла крикнути навздогін: 

— Не забудься завітати до Вірочки, у неї там з унітазом проблема. Ти ж у нас майстер на всі руки, на заводі кораблі будуєш. Впевнена, з дірявим бачком впораєшся. 

— Я розмітник металу, — пролунала вже глухувата відповідь. 

І внизу грюкнули парадні двері. Антон побіг виконувати завдання, та впорався лише за півтори години. 

Вморений, голодний, з обмерзлими руками й бурулькою під носом він знову постукав до тітки Олени. 

— Ваше замовлення. 

Молодик простягнув сумку з продуктами та, поки жінка пішла насипати вареники й пакувати буженину, шмигонув до Віри, а потім і до Катерини. Усе б нічого, але робота над унітазом відібрала в нього купу часу. Доки вдячна господиня не переконалася в надійності бачка, хлопець нікуди не пішов. 

На останньому подиху безвідмовна людина вшанувала присутністю власницю смачного меду, яка за дрібну працю по господарству щедро завдячила. 

— Ну, і де ж ти вештався, неробо? — заступила дорогу зятю плечиста теща. — І що це в тебе в руках?

Вона помітила глибоку тарілку з варениками, банку меду та загорнуту у фольгу буженину. 

— Я заходив до ваших подружок, — обережно відповів Антон. — Вони вам передавали вітання.

— Коханий, ти вже вдома, — зраділа Оля. — Заходь, поїси та розкажеш, як там дядько Якоб. І взагалі, де ж ти так довго був? Зміна ж давно закінчилася. 

— Та вештався він по друзях, — почувся голос тестя з кухні. — Хоча в цього голодранця їх немає. Хі-хі-хі... А може, він коханку собі надибав? 

Тесть став мудрувати цілу історію, а його дружина підтримала: 

— Не виключено, на заводах вистачає крутихвісток. А потім, щоб замилити очі, подався до моїх подружок. От хитрун! 

— Мамо, — жалібно мовила Оля, — може, досить знущатися з Антончика? Ми дуже любимо один одного. 

— Вибачте, — знизав плечима замучений хлопець, — ніде я не вештався. Відвідав дядька Якоба, у нього там палець почорнів. Мабуть, ганг... 

— До біса палець! — знову пролунав чоловічий голос з кухні, — Відрубати б його і кінець. Цей пройдисвіт лише відбирає в молоді час. До речі, зятю, ти мені свіжий хліб приніс? 

— Забувся… — пролунала збентежена відповідь. 

— То на кого чекаєш? Бігом у магазин, я збираюся їсти борщ. 

— Але тату! — не витримала і підвищила голос Оля. — Антон другий день не спить і голодний. 

— Я теж голодний, як собака, — огризнувся батько. — Кажу ж, збираюся обідати. Несіть мені свіжий хліб! 

— Так, зятю, — підтримала чоловіка жінка, — йди-но в магазин. Варенички та все інше я потримаю. 

Вона перехопила гостинці з рук бідолахи та пішла, а Антон прошепотів Олі на вухо: 

— Дядькові Якобу їжу сьогодні готувати не треба. Я йому все купив, він так сам захотів. Щоправда, відмовляється колоти інсулін і зловживає солодким. Не зміг його відмовити. Твій хрещений зажадав, щоб сьогодні його не турбували, хоче відпочити. А завтра вранці я до нього зайду, там з пальцем не все однозначно. Здається, скоро повеземо людину в лікарню. 

— Ох, не впевнена, що він погодиться, — теж прошепотіла Оля. — Ти ж знаєш Якоба. 

— Знаю, — настала відповідь. — Тільки обставини можуть змусити.

— Ти ще не пішов, зятю?! — вкотре ніби здригнулася кухня. — Годі ляси точити, бігом у магазин. Я жерти хочу!