Завод Антона.

Державний завод з виробництва річкових суден розташувався на невеликому острівці столичної річки Дніпро та був у пішій доступності від центру Києва. Величезні ангари з баржами, катерами, буксирами, пасажирськими суднами легко вміщалися під високим дахом залізних конструкцій, де відбувався ремонт і нове народження. 

Розмітник металу Антон був одним із безлічі собі подібних працівників, які працювали над створенням та перетворенням залізних громадин. Немов загубившись у царстві блискучого металу, хлопчина в коричневому комбінезоні з наколінниками повзав по сталевому листу і дряпав його спеціальним інструментом. Розмітка майбутніх деталей баржі йшла повним ходом, і це попри втому виснаженого бідолахи. 

«Тук! Тук!» — відстукував він керном потрібні крапки на металі та заразом згадував, як кілька годин тому ледве вмовив Якоба помити другу ногу. 

— Кажу вам, треба хоча б мокрою ганчіркою протерти пальці на здоровій нозі, — раз по раз поставала перед очима трудяги відповідальна сцена. — Ось побачите, все буде добре. 

— Не забивай мені баки, йолопе, — сидячи на ліжку, нервував старий. — Я тебе вже давно розкусив, хочеш мене отруїти. Думаєш, якщо неголений і хворий, значить дурень? Помиляєшся! Мені одразу стало зрозуміло — вода погана. Навіщо ти мені помив ногу отрутою? Мазь відмив і заніс якусь гидоту. Тепер у мене всі пальці зблідли та болять. 

Віра господаря квартири у власну версію була настільки сильною, що він ледь не вистрілив очима з кудлатої голови. 

— Але, дядьку Якобе, — знітився хлопець, — я нічого такого не робив. Просто налив води з крана, використав ваш тазик. Жодних махінацій. Дозвольте мені помити другу ногу. Ось побачите, проблема відразу зникне. 

— Усе зрозуміло, — знову ввімкнув детектива старий. — Ви з дружиною таки хочете мене згубити. 

Він навіть почав відмахуватися. 

— Не дамся, кричатиму. Допоможіть! — розтряс кімнату дикий вереск хворої людини. 

— Гаразд, гаразд, не хвилюйтеся. 

Антон злякався неадекватної реакції на мокру ганчірку і вирішив діяти показово. 

— Дивіться, я вам доведу. 

Хлопець сунув під ліжко руку і, забруднивши її пилом, витяг. 

— Бачите? — став демонструвати він свої долоні. — Одна брудна, а інша ні. А тепер справжній фокус. 

Мокра ганчірка забігала по шкірі й пилюка геть зникла. 

— Те саме буде з вашою здоровою ногою. Не бійтеся, не став би я себе труїти, — жалібно поглянув Антон на впертого старця. 

— Вважаєш мене дурнем? 

Господар квартири вже не так агресивно зиркнув на хлопця, і все-таки посварив:

 — Хто тобі дозволив нишпорити в мене під ліжком? Вічно ти суєш свої рученята куди не слід, — бурчав і бурчав Якоб, але немиту ногу підсунув ближче до тазика. — Мий! 

І Антон не змусив чекати. 

— А тепер подивіться, — засяяв задоволеною посмішкою хлопець, котру непомітно віддзеркалив хворий. 

— Годиться, — відчутно заспокоївся він та взявся поглинати передану Олею вечерю. 

«Тук! Тук!» — усе ще відстукував керном потрібні крапки на металі молодий працівник і дряпав лінії на сталевих листах. А коли за вікнами ангара почало світати, почув схвильований голос бригадира: 

— Антоне, — вискочив той з-за величезної баржі, — телефонував якийсь Якоб. Каже, у нього пальці на нозі чорніють. Стверджує, що мокра ганчірка не допомагає. Переконаний, сконає просто зараз. 

Людина в подібному до решти працівників комбінезоні, тільки трохи чистішому, смикала плечима, наче це його родич готувався віддати Богові душу. 

Однак погана звістка не засмутила розмітника металу, він лише променисто посміхнувся і сказав: 

— Цей старий знову перебільшує, ще той панікер. 

— Так чи інакше, — відреагував начальник, — кидай усе і бігом рятувати людину. Не хочу, щоб на моїй совісті була чиясь смерть. Зміну я тобі зарахую, не хвилюйся. 

Антон смиренно підвівся на ноги, подякував поганому віснику і без особливого бажання покинув завод.