Якобу стає гірше

— Ну, і де ти був так довго, зятю? 

Громіздка жінка у фартуху знущально посміхнулася, як тільки Антон переступив поріг її квартири. 

— Коханий, нарешті ти повернувся. А я збираюся смажити рибу. Що з пальцем дядька Якоба, розкажи? 

— Йому треба відрубати цей палець, — з'єхидствував батько з кухні. — Знатиме, як ганяти молодь. До речі, Антоне, збігай-но в магазин, купи свіжий хліб. Не хочу по холоду бовтатися. 

— Так, любий, — загородила шлях новоприбулому теща, — мої подружки вже тебе зачекалися, Оленка та Вірочка потребують допомоги. Тож не стій кілочком, бігом на десятий поверх. А коли винесеш сміття та почистиш картоплю, візьми у дівчат буженинки, вони її самі вчора зробили. Кажуть, пальчики оближеш. А потім зайди до Катерини, покрутися там. Може, ще медку підкине. 

— Мамо, — стурбувалася Оля, — Антоша нічого не їв і майже не спав, ввечері на зміну. І ще треба Якобу занести їжу. 

— До біса цього придурка, — знову пролунав голос батька. — Йому треба відрубати палець і в горло смоли булькнути, щоб не ганяв молодь. 

— Кидайте зухвальця, — підбурила мати. — Він вас, як лимони, вичавить і прожене геть. Ось побачите. Зятю, а ти не стій! 

Жінка різко змінила тему. 

— Бігом до моїх подружок. Зачекалися, мабуть. 

— І по хліб, по хліб! — не забувся про своє невгамовний тесть. 

Антон лише прикро зітхнув і побіг сходами виконувати вказівки, а за хвилин тридцять його спіймала на поверсі Оля. 

— Коханий, — горіли страхом її очі, — знову телефонував дядько Якоб. Каже, його хворий палець став білішим за інші. Запевняє, що такого раніше не було. Хвилюється, не може... 

Дівчина тремтіла. 

— Мабуть, йому треба до лікаря... Терміново, вирішуй. 

Спочатку Антон занервував, а коли здогадався, поставив цебро зі сміттям на сходовий майданчик і, посміхнувшись, сказав: 

— Твій «Плюшкін» сьогодні купався. Мабуть, уперше за довгі роки. 

— Про що ти? — ледве не присіла від здивування Оля. 

— Хм, — голосно посміхнувся хлопець, — я йому ногу мив. Ту, на якій хворий палець. Другу він не дав, ти ж його знаєш. Ось звідси й різниця в кольорі. Одна брудна, інша трохи чистіша. 

— Ну, і справи, — почала заспокоюватись Оля. 

Тим часом на весь під'їзд пролунав голос її мами: 

— Де вас там носить? — гримнула басом жінка. — Цей недоумок Якоб знову дзвонив. Каже Антон чимось отруїв його ногу, вона зблідла. Вимагає негайно прийти до нього. 

— Коханий, треба їхати, — співчутливо зітхнула дівчина. — Ти ж знаєш старого, ще віддасть квартиру церкві — і вся наша праця нанівець. Бутерброди дам тобі з собою. Відвезеш людині рибу, поясниш про ногу та бігом на роботу. Там у вас буде пізня вечеря, ще поїси. І чекаю тебе вранці. Шкода, поспати часу не було. Ну, нічого, завтра будеш цілий день валятися у ліжку. 

Дівчина пристрасно обійняла чоловіка. А під'їзд знову вибухнув криком: 

— Зятю, де мій хліб? Неси його скоріше, я вже борщ доїдаю! Треба ж бути таким неповоротким. І це все тому, що спиш цілими днями. 

— Так, — додала басиста дружина. — Кажемо тобі, кажемо, кидай безглуздий завод і Якоба теж. Скільки можна вдома не бувати? Моїм подругам важко самим поратися по господарству, і мені потрібна допомога. До речі, де моя буженина та медок? Кажи, чого мовчиш?

Оля ще міцніше обняла кровинку і тихо шепнула на вухо: 

— Будь сильним, ми все витримаємо. Дядько Якоб не вічний. Впевнена, колись заживемо щасливо в центрі міста.