Квартира "Плюшкіна"

Немов у справжню морозилку, вискочив Антон надвір і риссю помчав до метро. Ще не прибраний сніг під ногами так і захрумтів, а ворони сумно закаркали на деревах. Так, «Київська Венеція» взимку значно поступалася італійському близнюку з його середземноморським кліматом, але складала конкуренцію блискучим оздобленням із безлічі сніжинок. 

«Буде хуртовина, — подумав хлопець, ковзнувши очима по темно-синіх хмарах, що громадилися над головою. — Значить, треба прискоритися, тим більше Якоб зачекався. Совається, мабуть, на ліжку, терпить». 

Як людині, він співчував, хоча за минулий рік встиг наслухатися всілякого. 

«У туалет я його ще не водив, — продовжив думки Антон. — Те ще буде, старий не молодшає і хвороби роблять його роздратованим». 

Хлопець проскочив пішохідний місток через водний канал, а трохи пізніше став одним з пасажирів швидкого поїзда надземної частини метро. 

«Чудово, їхати хвилин п'ятнадцять — встигну трохи подрімати», — подумки зрадів Антон і легко знайшов вільне місце на м'якому сидінні. 

— Обережно двері зачиняються! — пролунав голос з динаміків. 

І місто полетіло за вікнами вагона, що ряснів рекламою. 

Виходець зі звичайного села, Антон зірок з неба не хапав. Робота на державному заводі з виробництва річкових суден великих грошей не приносила і, щоб отримати заповітне підвищення — стати бригадиром розмітників металу — вимагалися роки. Однак таке підвищення все одно не розв'язало б квартирного питання молодої пари, заради кохання ладної терпіти все, що завгодно. 

Якось на сільському лузі, зустрівшись очима з провінційним хлопцем, Оля ніби промотала вперед своє життя і зрозуміла — Антон її обранець назавжди. На щастя, місцевий веселун та душа компанії мав аналогічні почуття. Завдяки Оліній бабусі, яка жила неподалік того самого доленосного лугу, закохані кілька років поспіль провели спільне літо. А коли молоді люди досягли повноліття, твердо вирішили одружитися. 

— Сонечко, раптом я не зможу забезпечити сім'ю? — занепокоєно поставив тоді запитання обраниці стурбований хлопчина. — Крім того, нам ніде жити, за винятком батьківського будинку в селі. Але там і так купа людей: троє братів, сестра — і на всіх три кімнати. 

— Не хвилюйся, любий, — впевнено відповіла Оля. — Житимемо в мене, «Київська Венеція» — це чудове місце для молодят. Є, де погуляти з коляскою, пограти дітям і просто прожити щасливе життя. 

Дівчина переживала справжню ейфорію, не маючи уявлення, як воно мешкати під одним дахом кільком різним за віком сім'ям. Уже перші місяці у двокімнатній квартирці звичайних пенсіонерів Оля зрозуміла, що її рідна мати швидко змінюється і навіть віддаляється. 

— Чому у вас пил на поличках і ліжко не застелене? — любила вона цькувати молодих. 

Тим самим показувала, хто в хаті господар: 

— Вимикайте зайве світло і припиніть розбризкувати воду у ванній кімнаті, усі стіни запітніли від вашого купання, — вже звикли сусіди чути подібне через стінку. — Помийте плиту та пропилотяжте скрізь. 

— Але, мамо, може, хоч щось зробите ви? 

— Ми з татом взагалі не смітимо, практично ходимо повітрям, — особливо подобалася співмешканцям будинку така репліка. 

Згодом розпал пристрастей тільки набрав обертів. 

— Зятю, сьогодні ти допоможеш бабі Каті з третього поверху, вона ж погано бачить. Там по господарству треба щось зробити. Моя знайома потребує підтримки, добродійка нам меду передала. Потім Вірочці та Оленці, вони мої найкращі подруги. 

— І хліб купи свіжий! А ще... Ще, — не забувався про свої інтереси й тесть, — поквапся. Справ повно. 

Сусіди встигли звикнути до настанов покірного бідолахи, і навіть сам Антон. Хлопець завжди намагався догодити, бути комфортним, тим паче на заводі. Трудівник мріяв покращити життя своєї сім'ї, і Якоб з його заповітом доречно підвернувся. 

— Станція «Університет»! — вчасно розбудив голос із динаміків дрімайла, який негайно встав і, вискочивши на платформу, побіг до виходу з метро. 

Світлі бюсти відомих вчених на стінах, наче поглядами, супроводили хлопця, котрого миттю забрав нагору довгий ескалатор. 

«Сподіваюся, я не спізнився», — проскочив скляні двері підземки Антон та залишив позаду архітектуру ажурного неокласицизму з куполом у стилі давньогрецької ротонди, скориставшись підземним переходом. 

Будинок Якоба розміщувався через дорогу від метро і мав розгонисту поставу. Займаючи всю вулицю на підступах до місцевого собору, він приваблював добротністю забудов початку XX століття. Знизу громіздкі стіни до п'ятого поверху значно звужувалися, а фасади дивилися на людей фігурними балконами. Немов справжній привид з минулого, будинок хрещеного Олі не затьмарював сучасні багатоповерхівки, проте його місце розташування та шикарні краєвиди на місто залишалися поза конкуренцією. 

Наблизившись до залізних дверей тринадцятого під'їзду, Антон скористався магнітним ключем і одразу потрапив у старий, але досить просторий хол, де мащені олійною фарбою стіни створювали ілюзію ремонту, а ліфтова клітка в залізну сіточку нагадувала часи походження будинку. 

Ще кілька хвилин і скрипучий ліфт із розкритими лаком стінами підняв свого їздця на останній поверх.