Старий Якоб намочив постіль.

Усі права на твір захищені законом. 

«Київська Венеція» — житловий масив столиці України справді нагадував свого італійського близнюка, хоча й не мав готичного характеру будівель. Оточена водним рукавом Дніпра, рідна домівка не одного покоління красувалася парком, низкою дорогих ресторанів на бульварі та розкиданою всюди архітектурою періоду масового будівництва. Здебільшого сірі багатоповерхівки з невеликими квартирками, звісно ж, не могли скласти конкуренцію венеційській розкоші, зате околиці буяли роздоллям дитячих майданчиків, садочків, шкіл і листяним раєм безлічі дерев. 

«Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!» — несподівано о восьмій годині суботнього ранку задзеленчав телефон біля ліжка, і молода пара одночасно прокинулася. 

— Це знову він, — втомленим голосом сказала тендітна дівчина з акуратними рисами обличчя в рожевій піжамі. 

І подивилася на свого чоловіка, котрий почав протирати пальцями червоні від недосипу очі. 

— Я ж тільки-но з роботи прийшов. Спав, може, хвилин з двадцять. Невже не можна дати людям відпочити? 

— Слухаю вас, дядьку Якобе, — привітно сказала хрещениця того, хто телефонував. — Щось трапилося? 

Вона сіла на ліжко і міцніше притисла до вуха телефон. 

— Авжеж, — пролунав у відповідь їдкий голос чоловіка за сімдесят. — Мені ваші безглузді мазі не допомагають, пальцю на нозі стає гірше. Раніше він просто болів, а тепер темніє, зараза. І тут ще спину прихопило, не можу в туалет сходити. Нехай твій чоловік негайно приїде, інакше доведеться прати білизну. 

— Добре, дядьку Якобе. Він обов'язково приїде, тільки не хвилюйтеся. До побачення. 

Розмова припинилася, а коротко стрижений молодик неохоче всівся на ліжку й, окинувши поглядом тіснуватий простір довкола, розгнівався: 

— Олю, ми так довго не витримаємо. Моєї зарплати на всіх не вистачить. Поглянь довкола, три роки, як одружилися, а спромоглися лише взяти шафу в кредит. Навіть ліжко і старенька колиска нам від бабусі дісталися. Живемо у твоїх батьків… Боюся, не потягнемо лікування вередливого хрещеного, — спальню вразив відчайдушний подих. 

Схвильована дзвінком дівчина пробіглася очима по кімнатці, у якій минуло її дитинство. І все було там, де завжди: кілька світильників на тумбочці, підвісна люстра і колись власноручно переклеєні шпалери. 

— Антончику… 

Вона похитала стареньке ліжечко з Богданчиком і, переконавшись, що той не прокинувся, міцно обняла свого чоловіка, потершись об його кілька днів неголене обличчя. 

— Мій любий, — щиро заговорила вона, — саме тому ми повинні знайти в собі сили, щоб допомагати Якобу. Він же зробив на мене заповіт. Там чудова квартира у центрі міста, колись я зможу з неї бачити ботанічний сад. 

Дівчина прибрала з обличчя трохи сплутане волосся і дозволила собі на мить замріятися. 

— Окрім того, коли я була маленькою, хрещений подарував мені ляльку. На все життя запам'ятала цей щемливий момент. Ну, вставай, не сиди, людині треба до вбиральні. 

Антон різко підвівся на ноги та, як справжній солдат, почав похапцем натягувати штани та теплий светр. 

— Чищу зуби та побіг, — скорено пробурчав він. — Поснідаю вже потім. 

— Ні, зроблю тобі кілька бутербродів із собою, — негайно кинулася на кухню Оля і ледь не збила власну матір у коридорі. 

— Ти що, зовсім здуріла? — насварилася пухка дамочка в сукні з фартухом на шиї. 

— Ага, і скільки можна спати? — почувся голос батька з іншої кімнати. — Так можна все життя проспати. 

— Це як проспати? — винувато відповіла дівчина. — Я ж цілу ніч майже не сплю, до дитини встаю. Антон не в кращій ситуації: по ночах працює на заводі, нещодавно повернувся і ввечері знову на роботу. 

— Ха, працює він, — з'єхидствував батько. — Ось я працював, дай Боже! 

Він взявся згадувати свої передпенсійні роки, але мати заглушила його басом: 

— Ви тільки й знаєте сюди-туди ганяти по квартирі та спати, коли нормальні люди вже давно на ногах. 

Жінка невдоволено захитала головою. 

— А тобі, зятьок, — впіймала вона поглядом червоноокого хлопця за доньчиною спиною, — треба шукати іншу роботу. Шастаєш ночами, відпочити не даєш. І ця ваша риба мені вже набридла. 

— Так, смердить на всю квартиру, — підтакнув зі спальні батько. 

— Але, мамо, — розгубилася Оля, — ми ж рибу готуємо для мого хрещеного. Ти ж знаєш, що таку страву ми собі дозволити не можемо, і м'ясо купуємо через раз. 

— А я не можу кинути роботу, — обережно промовив Антон і, не підводячи погляду, додав: — У мене технічна освіта, розмітник металу. 

— Плювати мені на твій метал, — перебила хлопця жінка. — І взагалі, кидайте ви цього Якоба, він з вас усі соки висмокче. Самі геть нічого собі не купуєте, а цьому вічно хворому пройдисвіту мазі-шмазі, і так уже цілий рік. Обдурить він вас, побачите. 

— Ще й як обдурить, — знову заговорив батько. — Цей п'ятиродний родич ніколи на нас не був схожий, самотній та замкнутий до неможливого. Навіть не знаю, чому хрич нашу Олю у хрещениці взяв. Головне, як тільки підписав заповіт, так одразу її в оборот. І нам тепер життя немає, тільки й ганяєте туди-сюди, туди-сюди.