Розділ 13. Таємнича Кедді (Вашингтон)

– Ох і холодно тут, вітряно, – мовила Натуся, кутаючись щільніше у ковдру-невидимку. Зараз вони висіли у повітрі, роздивляючись щось у темних водах океану.

– Казала ж тобі, бери якісь теплі речі, – пробурмотіла бабуся. – Зачекай, зараз светрика тобі начаклую.

– Можеш і шапку, я не проти, – зраділа онучка, шморгаючи носом.

– Застудилася?? Це мені вже не подобається! Коли повернемося додому з цієї нескінченної Гелловінської пригоди, обов’язково заварю тобі чай з лікарських трав. Мій особливий рецепт.

– Та я пам’ятаю, хоч і не хворіла вже роки з три. І меду туди додаси, – замріялася Натуся. Їй хотілося якнайшвидше виконати усі завдання Ради Старійшин і повернутися в їхню затишну оселю.

– Зараз Кедді проконтролюємо, і летимо на наступне завдання, – мовила бабуся, допомагаючи онучці одягнути теплий светрик та шапку. – А там і чай, і твій улюблений мед.

– То що за Кедді така? Черговий привид? Якщо так, чому ми його у водах виглядаємо? – поцікавилася дівчинка.

– Кедді – це таке морське чудовисько, щось на зразок шотландського Нессі. І її часто бачать саме на вашингтонській стороні П’юджет-Саунду, а ще в районі Канадської протоки Джорджія. 

– А ми що повинні її ліквідувати?

– Зовсім навпаки, – заперечила бабуся, – є інформація, що вона поранилася і їй потрібна допомога. Стій, я, здається, щось бачу!

І дійсно з-під води виринуло справжнє морське чудовисько. На перший погляд, воно нагадувало величезну змію з головою, подібною до коня, і довгою шиєю, з парою маленьких передніх ласт. А ось замість ніг в істоти був великий віялоподібний хвіст.

– Кедді, зачекай, – крикнула бабуся і вони плавно опустилися на спину чудовиську.

– Хвіст, мій хвіст, – мовила вона знесилено.

Чарівниці перевели погляд туди, куди показувала істота. І дійсно на хвості був глибокий поріз.

– Гострі камені… – сумно зітхнула Кедді.

– Зрозуміло, нічого більше не говори, – відповіла бабуся. – Бережи сили!

А сама заходилася біля рани. Із заплічника витягнула аптечку, звідки дістала спеціальний знезаражувальний засіб, водонепроникний пластир та лікувальну мазь. Ельвіра почала легенько лити на поріз антисептик, але Кедді стало так боляче, що вона вся здригнулася і ледь не скинула чарівниць у воду.

– Ой-ой-ой! – заволала істота. – Боляче!

– Потрібно трішки потерпіти, – заспокоїла її бабуся. – Інакше ніяк!

– Ну добре, добре, перепрошую за цю мою слабкість… – й Кедді винувато потупила очі у воду. 

– Я така ж сама, – запевнила її Натуся. – Теж страх як не люблю цих пекучих антисептиків.

Ельвіра тим часом вже наносила на рану чарівну лікувальну мазь.

– А ось з пластиром потрібно трішки попрацювати, – мовила вона, оцінивши масштаби порізу. – Зараз зроблю його трішки більшим.

“Трішки” було недостатнім. Бабуся збільшила маленьку смужечку до розмірів великого пляжного рушника. Тож їй декілька секунд навіть довелося з нього вилазити. Разом з Натусею вони наклеїли цей “мегапластир” на хвіст істоти.

– Дякую Вам, – радо мовила Кедді. – Тепер можна і до моєї улюбленої Аляски плисти. Вас кудись підкинути?

– Лише до узбережжя, а далі ми своїм ходом, – запевнила Ельвіра.

– Тоді тримайтеся міцніше! – радісно скомандувала істота і швидко-швидко поплила до берега, енергійно замахавши хвостом. Здається, бабусина мазь справді виявилася чудодійною. 

Розпрощавшись біля берега, Кедді ще раз подякувала за таку “швидку допомогу” і знову зникла у бурхливих водах. А на чарівниць вже чекала Аризона та її Червоний Привид.