Розділ 9. Джо без голови (Північна Кароліна)

Цього разу мандри привели чарівниць на станцію Мако в окрузі Брансвік, що в Північній Кароліні. Людей поблизу не було, лише декілька самотніх потягів стояло на залізничній колії.

– Чому ми тут? – запитала Натуся, озираючись навколо. Тиша була якоюсь занадто гнітючою.

– Як завжди! – посміхнулася бабуся. – Наша допомога потрібна ще одному привиду.

– Кому цього разу?

– Колишньому провідникові – Джо Болдвіну. Цей бідолаха буквально втратив свою голову під час зіткнення пасажирського потяга та локомотива тут в Мако, уздовж Вілмінгтонської та Манчестерської залізниці, наприкінці 1800-х років. Кажуть, що він раніше за всіх побачив неминуче зіткнення і навіть сигналізував локомотиву, що наближався, ліхтарем. Та трагедії запобігти так і не вдалося…

– Яка трагічна історія! – засмутилася Натуся.

– Це ще не все, – продовжила Ельвіра. – Голову Джо після аварії так і не знайшли, а тому цей привид тепер ходить по залізничному шляху, підсвітлюючи собі тим самим ліхтарем і шукає цю невіддільну важливу частину свого тіла.

– То Джо у нас – привид без голови?

– Саме так, – зітхнула бабуся. – Тож ми просто зобов’язані йому допомогти.

– О, про вовка промовка! – раптом радо сказала Натуся, показуючи кудись в далечінь. 

І дійсно, чарівниці побачили чоловіка в елегантному костюмі, з ліхтарем в одній руці, та палкою для сліпих в іншій. Все б нічого, та голови у знайомця не було.

– Джо? – крикнула йому Ельвіра. – Джо Болдвін?

Привид оживився і замахав руками.

– Цікаво, як він нас чує, якщо у нього немає вух? – резонно запитала Натуся.

– От і мені цікаво, – засміялася бабуся. – Рота у нього теж немає, тож говорити він скоріш за все не зможе. Та й очима нас не побачить.

Джо тим часом присів на колію, а його тулуб озирався в усі боки.

– Біднесенький! Так більше продовжуватися не може!  Нумо шукати ту голову! – завзято мовила онучка. – Де ж вона може бути? І чому її за усі ці роки так і не змогли знайти?

– Ну в них не було пошукового заклинання, яке знаю я. Так що перевага у нас все ж є! – оживилася Ельвіра. 

Вона почала бурмотіти чарівні слова і через декілька хвилин перед нею з’явилося п’ять черепів, різної форми та розміру.

– Так, цього я не очікувала, – зізналася бабуся. – Скільки ж тут людей колись загинуло!

– Думаю, не лише людей, – засумнівалася онучка, показуючи на два невеликих черепи. – Ось ці явно належать коту і собаці.

– Маєш рацію! А ось один з цих трьох може належати нашому бідолашному Джо.

– Тоді влаштуймо примірку, – запропонувала Натуся. 

Не чекаючи бабусиної відповіді, вона підбігла до Джо, який вже встиг підвестися, взяла з його руки ліхтар, а потім провела його до Ельвіри.

– Чим я тільки у своєму житті не займалася, але ніколи не допомагала привиду у примірці його голови, – мовила дівчинка.

– Така вже наша професія, дивна, часом невдячна, але коли робиш комусь добро – розумієш, для чого живеш, – лагідно посміхнулася бабуся. – Так, Джо, ану примір оцю голову!

Чарівниця подала провіднику один з черепів, той взяв його до рук, покрутив, поклав на плечі й одразу ж зняв.

– Угу, значить не ця… – зробила висновок Ельвіра. – Тоді спробуй іншу!

Та й цього разу “голова” не підійшла.

– Тепер надія лише на третій череп, – мовила Натуся і подала його привиду.

І – о диво! – голова нарешті знайшла свого господаря. На місці черепа з’явилася справжня напівпрозора голова Джо, з очима, носом, вухами та ротом.

– Як же добре знову чути, бачити та говорити! – зрадів привид. – Дякую вам за допомогу, чарівні незнайомки! Я перед вами у неоплатному боргу!

– Викиньте ці дурниці з голови, Містере Джо! Ми просто раді, що змогли Вам допомогти! Кожна людина, на цьому світі чи тому, має мати голову на плечах! – пожартувала Натуся. І провідник посміхнувся.

– Тоді дозвольте вас хоч провести до станції, посадити на потяг! – запропонував він. У кишені бабусі завібрував телефон. Чергове завдання від Оріана. І як він час так вдало підбирає? Явно слідкує за ними… 

– Красно дякуємо, та нас з онучкою вже чекають у Мічигані!

Чарівниця пробурмотіла декілька слів і перед ними з’явилося синє світло.

– Бувайте, Джо! І не втрачайте голови! – весело промовила Ельвіра, заходячи у портал, і вони з Натусею розчинилися у темряві ночі.