Розділ 8. Ніч у музеї (Джорджія)

Чарівниці стояли перед входом у Музей Академії Телфер, що в Саванні, штат Джорджія. Оскільки години відвідування вже давно минули, то ворота були зачинені. Людей поблизу не було, тож бабуся з Натусею стали свідками дуже дивної сцени. П’ять чоловічих скульптур, які стояли перед музеєм, РУХАЛИСЯ. І не просто рухалися, вони РОЗМОВЛЯЛИ. А вірніше СПЕРЕЧАЛИСЯ між собою! Очевидно, кожна зі статуй хотіла довести іншим, що досконаліша і красивіша. Вони активно жестикулювали, напружували м’язи та оберталися до своїх співрозмовників різними боками.

– Оце так дивина! – прошепотіла Натуся. – Ну точно як у нашому улюбленому фільмі “Ніч в музеї”!

– І не кажи, – підхопила бабуся. – Але ми тут не заради них. 

– А заради кого ж?

– Одного вередливого швершка, що полюбляє усілякі витівки. Оріан каже, що ця дівчинка-привид настільки відбилася від рук, що може попсувати тут всі експонати!

– А як вона сюди потрапила? – поцікавилася Натуся.

– Разом зі статуєю “Дівчинки-пташки” відомої скульпторки Сільвії Шоу Джадсон. Вона зробила її на честь Грейсі Вотсон, що померла від пневмонії у віці шести років.

– Сумна історія…

– Так, але зараз нам не до суму, потрібно якось пробиратися всередину!

– У мене ідея! У нас же в наплічнику ковдра-невидимка!

– Точно! – Ельвіра плеснула долонею себе по лобі. – А я про неї зовсім забула! Діставай!

Чарівниці дістали ковдру, накинули її на себе і піднялися в повітря. Вони легко і без перешкод перелетіли через невисокий паркан та живих скульптур, які все ще дискутували з приводу своєї зовнішності.

– А тепер всередину! – скомандувала тихо бабуся, коли вони приземлилися біля входу. 

Двері легенько прочинилися і чарівниці прошмигнули до музею. А там відбувалося щось неймовірне. Скульптури ходили просторими залами, розмовляючи між собою. З картин назовні вилазили їх герої та влаштовували пікніки прямо на паркеті. Дехто йшов у їдальню, де подавали чай та тістечка.

– Оце так “Ніч в музеї” у нас з тобою! – захоплено мовила Натуся, розглядаючи ці неймовірні переміщення мармурових та намальованих людей. – Де ж подівся сторож?

Бабуся кивнула у куток, де мирно спав за столом літній чоловічок, поклавши голову на руки. Раптом за спинами чарівниць хтось дзвінко засміявся. Вони обернулися, але нікого не побачили. Тим часом сміх вже йшов з іншого кутка зали. Ельвіра з онучкою побігли у той бік. За рогом стояла та сама статуя сумної “Дівчинки-пташки”, яка тримала у руках по тарілці, а за нею ховалася інша дівчинка, напівпрозора хитрунка, що намагалася не видавати себе.

– Виходь, Грейсі! – наказала суворим тоном бабуся.

Та лише виглянула з-за скульптури й показала незнайомкам язика.

– Як нечемно! – обурилася Натуся, хоча й сама не була зразком для наслідування. – Ану виходь і проси вибачення! Ми ж до тебе по-хорошому прийшли, а ти з нами так…

Грейсі раптом перестала посміхатися, потупила оченята у підлогу і вийшла до чарівниць.

– То ви мене бачите… – почала вона несміливо.

– Бачимо, – відповіли ті.

–  Значить у вас є якісь здібності… Це добре, а то мене ніхто не бачить! Навіть ці дурнуваті статуї, які оживають на Гелловін.

– То тобі тут самотньо? – Ельвіра почала розуміти таку поведінку Грейсі.

– Звісно ж, що не весело! А ви як думаєте? Та ще й до цієї “Дівчинки-пташки” ніби прикована. З музею мені ні ногою! А так хочеться побачити щось більше за ці напівпорожні зали!

– Ну, на вулицю випустити я тебе не зможу, – задумливо мовила бабуся, – а от змінити твоє місце проживання мені під силу. Скажи, Грейсі, яка з картин, що знаходяться тут, тобі найбільше подобається?

– “Невибагливий сад” художника Гарі Мелчерса… – несміливо мовила та. – Яскраві кольори, сонячний літній день, затишний будинок, зелень. Краса…

– Що ж, чудовий вибір! А хотілося б там опинитися і залишитися назавжди?

– Звісно, це ж просто райське місце! – Грейсі від перспективи нарешті змінити обстановку була просто в захваті й навіть не приховувала цього.

– Тоді заплющ очі та порахуй до п’яти! – скомандувала Ельвіра.

– Дякую вам, – тільки й промовила та і поспішила виконати наказ.

А поки дівчинка-привид рахувала, бабуся пробурмотіла заклинання, і та зникла з їхніх очей. Натуся одразу ж побігла шукати картину під назвою “Невибагливий сад” і щойно знайшла, побачила там усміхнену Грейсі, яка сиділа у тіні дерева біля будинку і махала їй рукою.

 – Люблю, коли ми робимо когось щасливим! – мовила чарівниця до своєї бабусі й та схвально захитала головою.