Розділ 7. Міст, що плаче (Пенсильванія)

Чарівниці прибули до містечка Нью-Гоуп у Пенсильванії, знову скориставшись магічним порталом. Вони прямували по узбіччю дороги, і лише поодинокі машини порушували тишу ночі.

– А що за міст нам потрібен? – поцікавилася Натуся. – І чому він плаче?

– Ну, плаче не зовсім міст… – почала розповідати Ельвіра. – Насправді, понад сто п’ятдесят років тому тут загинуло немовля. Тож за свідченнями очевидців плаче саме воно.

– А де ж у цей час була його мама? – обурилася дівчинка. – Невже не змогла вберегти своє дитя?

– Проблема у тому, що саме жінка, яка дала йому життя, його і забрала…

Натуся злякано поглянула на бабусю.

– Та як же… Та що ж це… Яка причина???

– Вона зробила це тому, що після того, як її родина дізналася, що вона завагітніла, вони не хотіли мати нічого спільного з нею чи її дитиною. Тож після пологів вона попрямувала до мосту і…

– А сама вона як змогла жити далі після вчиненого злочину? – не вгамовувалася дівчинка.

– Вона і не змогла… 

Договорити Ельвірі так і не вдалося, адже десь вдалині почувся крик. Чарівниці одразу поспішили на допомогу. Бігти довелося недовго, адже за рогом їх чекала дуже дивна та моторошна картина. Посеред мосту стояла машина. 

Перед нею стояла молода дівчина і нажахано дивилася то вперед, то вгору, затуливши рот рукою, щоб не закричати знову. І було через що. Адже над дахом машини було видно чиїсь напівпрозорі ноги, а на капоті лежало і плакало маленьке напівпрозоре немовля. 

– Матінко рідна, – сплеснула руками бабуся і побігла до дівчини. – Натусю, не підходь близько! – скомандувала вона, обернувшись до онучки.

Дівчина здригнулася, почувши людські голоси, а потім побігла назустріч Ельвірі.

– Ви… Я… То… Ви теж це бачите??? – белькотіла, заїкаючись вона, з усіх сил намагаючись не панікувати.

– Бачу, бачу, – намагалася заспокоїти незнайомку бабуся. – Біжіть до моєї онучки. Вона стоїть перед мостом. Там безпечніше.

– Не наближайся, стара! – раптом почулося десь згори. – Не смій чіпати мою дитину!

Ельвіра підвела очі й побачила, що до неї підлетіла жінка-привид. Не складно було здогадатися, що це була та сама жінка, яка багато років тому скоїла на цьому мосту два злочини – один проти своєї дитини, а інший – проти самої себе.

– Я просто намагаюся тобі допомогти, – миролюбно мовила бабуся.

– Ти ніяк мені не допоможеш! – прошипіла та. – Я ніяк не можу заспокоїти немовля. Воно ж постійно плаче! Це зводить мене з розуму! У мене через це скиглення постійні мігрені! НЕХАЙ ВОНО ПЕРЕСТАНЕ ПЛАКАТИ!

Жінка почала голосити так моторошно, що навіть Ельвіра, яка вже перебачила на своєму віці багато чого, здригнулася від почутого.

– Дай мені пройти до дитини! – вперто мовила вона, перекрикуючи агресивно налаштованого привида. – У мене є дещо, що допоможе!

Крики різко припинилися. Тепер жінка з цікавістю поглядала на бабусю. 

– Я – чарівниця, – продовжувала тим часом та. – Добра чарівниця. Обіцяю, що не скривджу малюка!

– Спробуй… – почулося зовсім близько біля вуха Ельвіри.

Що ж. Зелене світло їй дали. Тож бабуся, не втрачаючи часу, побігла до покинутого авто. На капоті все ще репетувало немовля. Чарівниця зняла наплічник і почала у ньому копирсатися. Через декілька секунд вона витягла пустушку, пробурмотіла кілька слів заклинання і та стала напівпрозорою. Тоді вона обережно взяла дитинку на руки і дала їй посмоктати цю пустушку. Малюк одразу ж заспокоївся і перестав плакати. Він потер кулачками свої мокрі від сліз оченята і швидко заснув.

Горе-мати беззвучно підлетіла до них і тепер із цікавістю розглядала дитину та її рятувальницю.

– І це все? Все, що йому було потрібно? – запитала вона, не вірячи своїм очам.

– Йому потрібна материнська турбота. Догляд. Любов, – пояснила бабуся. – І замість того, щоб людей на мосту лякати, ти б зайнялася своїм немовлям!

– Та хіба ж я на це підписувалася? Хіба ж знала, що і після переходу в світ духів мені не буде спокою?

– Роль матері – це на все життя… Та й після нього… у твоєму випадку… Тож бери малюка і піклуйся про нього!

З цими словами Ельвіра обережно передала сплячу дитину в руки її матері. Та все ще з цікавістю оглядала його личко і, здавалося, починала розуміти, що від неї вимагалося.

– Дякую… – прошепотіла вона, боячись розбудити немовля. – Головний біль вже пройшов… 

– Тепер ви з ним можете рухатися далі… Потойбічне життя не обмежується цим мостом, – запевнила бабуся, привітно посміхаючись.