Розділ 4. Дивний будинок і ще дивніший маяк (Флорида)

Дивний Гелловінський вечір, як і обіцяв Оріан, навіть не думав закінчуватися. Обвіяні теплим та солоним бризом з океану, чарівниці прилетіли до сонячного штату Америки – Флориди. Цього разу на них чекав Пенсакольський маяк. Як стверджував Старійшина, у ньому проживало понад вісім привидів, а може й більше… І хоч маяк вже давно слугував музеєм, і працівники, і відвідувачі жалілися на дивні звуки. Та ще й кров з’являлася час від часу у різних місцях. З цим потрібно було розбиратися.

– Перш ніж піти до маяка, може хоч десь трішки перепочинемо? – запропонувала Натуся. – Я дуже голодна, та й виснажена. 

– Хіба що на кілька годинок, – погодилася бабуся, яка теж відчувала неймовірну втому. – Не хочеться засмучувати Кроноса нашою бездіяльністю. Він лише для нас цей день тримає.

Неподалік чарівниці побачили невеликий готель у вікторіанському стилі й вирішили туди завітати. 

За стійкою реєстрації на них чекала маленька жіночка з великими круглими окулярами на переніссі, які робили її схожою на сову.

– Добрий вечір, чим можу допомогти? – звернулася вона ввічливо до гостей.

– Нам потрібна кімната на кілька годин, – відповіла бабуся, привітно посміхаючись.

– Без питань, у нас якраз звільнилася одна, – мовила жінка, переглядаючи папери.

– І повечеряти було б добре, – Натуся принюхалася. – Ви посмажили яйця та бекон? Думала, що таке у Сполучених Штатах лише на сніданок готують.

– Перепрошую, але ми не подаємо вечері. Наша кухарка приходить лише зранку.

Чарівниці переглянулися. Запах їжі дійсно був відчутним, але вони вирішили проігнорувати свої відчуття. Жінка тим часом продовжувала:

– Ваша кімната на другому поверсі. Перші двері ліворуч. Вас провести?

– Ні, ні, це не обов’язково, – заперечила бабуся. – Ми самі знайдемо.

Взявши ключ, чарівниці піднялися по сходах і зайшли до світлої та затишної кімнати. Всередині на них чекало два ліжка, письмовий стіл та шафа. Нічого зайвого. Натуся одразу ж заскочила на одне з ліжок і, обійнявши подушку, закрила очі. Ельвіра й собі прилягла. Та поспати їм не судилося. Через стіну почала грати класична музика. Спочатку її було ледь чути, але поступово гучність збільшился.

– Схоже, наші сусіди – справжні поціновувачі Моцарта, – пробурмотіла крізь сон Натуся. – Але чого ж так голосно?

– Можливо, вони літні люди і недочувають? – припустила бабуся. 

– Сподіваюся, це не на довго! Тільки сон пішов!

І дійсно, через кілька хвилин музика припинилася. Однак, на зміну їй прийшло дитяче гиготіння.

– Щось не дуже на літніх людей схоже, – Натусине терпіння добігало кінця, як, між іншим, і бажання подрімати.

– Я зараз піду з ними поговорю, – мовила Ельвіра, піднімаючись з ліжка. – Має ж бути якийсь елементарний етикет. Вони тут не одні.

Бабуся вийшла з кімнати у холл та постукала у двері. Дитячий сміх раптом зник, але ніхто не спішив їй відчиняти. Чарівниця помітила, що сусідня кімната не була повністю зачинена, а тому взялася за ручку і прочинила двері. На диво, у кімнаті нікого не було. Навіть слідів перебування когось у цьому готельному номері не спостерігалося.

“Дуже дивно,” – мовила сама до себе бабуся, але Натусі нічого розповідати не стала. Лише мовила, що їм вже час йти до маяка, що вони і зробили.

Пенсакольський маяк виглядав моторошнувато вночі. Поблизу не було ні душі. Ну, не зовсім так. Душі все ж там були. І не одна. На самому вході на чарівниць налетіла молода напівпрозора жінка у білій нічній сорочці та зі скуйовдженим чорним волоссям. Вона щось кричала про своє маля, яке у неї забрали при народженні.

Щойно бабуся відкрила двері маяка, як звідти вискочило двійко дітей-привидів хворобливого вигляду з жовтуватими очима. Їхні обличчя не виражали жодних позитивних емоцій.

На сходах сиділо декілька темношкірих чоловіків у пошарпаному одязі. Вони гомоніли про те, яким дивом їм вдалося втекти з рабства. А на самому вершечку, тримаючи ліхтар у руках, сидів чолов’яга, який, скоріш за все, був тут колись наглядачем маяка, і дивився кудись у далечінь.

– Перепрошую, шановний, – порушила тишу Ельвіра. – Ви тут за головного?

– Так… – розгублено відповів той, не очікуючи, що його помітять. – А Ви мене бачите?

– Бачимо, – підтвердила Натуся. – Є у нас деякі неординарні здібності…

– Ми отримали сигнал, – продовжувала бабуся, – що у вас тут занадто шумно і забагато привидів, які не можуть вжитися між собою.

– Так і є, – зітхнув чоловік. – Колись ми всі тут жили у мирі та злагоді. Доки одне подружжя не заволоділо майном поруч з маяком. Ці двоє були відомі тим, що завжди сперечалися та билися одне з одним. Через десять років жінка нарешті втратила над собою контроль і вкоротила віку своєму чоловіку. Його привид довгий час переслідував її, поки вона не змінила адреси. Він був не дуже ввічливим чоловіком. Проводив у маяку багато часу і налаштував усіх нас одне проти одного. Хоча до цього, ми усі якось вживалися.