Розділ 3. Чорноокі діти (Техас)

У містечку Амарилло, що у штаті Техас, всі активно готувалися до вечірньої забави на Гелловін - “Ласощі чи капощі!”. Дорослі насипали у великі миски цукерки, а діти одягали вигадливі костюми різноманітних казкових персонажів та монстрів, в надії вразити своєю винахідливістю та зібрати найбільший кошик з солодощами.

Бабуся з Натусею мимоволі перейнялися святковою атмосферою, одягнувшись у двох відьмочок та тримаючи в руках помаранчеві кошики. Однак, розслаблятися було ніколи. Зараз вони ходили вуличками міста у пошуках дивних паранормальних істот, схожих на дітей віком від 6 до 16 років з блідою шкірою та чорними очима.

За свідченнями деяких очевидців, ці “дітки” оббивали пороги будинків та просилися всередину. 

– І хто ж таких впускатиме до себе? – мовила Натуся, почувши бабусині перекази про цих істот. – Чорні очі повинні ж відлякувати, чи не так?

– Воно то так, дитино, – погодилася Ельвіра. – Та це ж не звичайний день. Це Гелловін. Костюми з кожним роком стають все вигадливішими, а чорними лінзами в очах вже нікого не здивуєш.

– Маєш рацію… Але як же нам тоді їх виявити серед цього різнобарвного натовпу?

Натуся показала на маленькі зграйки дітей, що виходили з будинків та весело чимчикували по вулиці. Кого там лише не було. І маленькі відьмочки з гостроносими капелюхами. І кумедні привиди у білих простирадлах з дірками для очей. І скелети з розмальованими личками. І вовкулаки зі скуйовдженим волоссям. І вампіри з біленькими пластиковими іклами у чорних плащах. Й усі вони несли кошики у формі гарбузів - ще одного символу Дня Усіх Святих. 

Раптом Натуся помітила неподалік дивну картину. Біля одного з будинків стояло трійко хлопчиків, років десяти-дванадцяти. Навіть у світлі місяця їхня шкіра була підозріло блідою, а рухи – занадто повільними, ніби в уповільненій зйомці. На відміну від інших дітей, які жваво випрошували у господарів цукерки, цим, здавалося, було не до ласощів. Натомість вони щось говорили жіночці, яка не зводила з них очей та здавалася відстороненою.

– Бабусю, поглянь туди! – знервовано мовила Натуся, показуючи рукою на дивних хлопчиків та їхню співрозмовницю.

Ельвіра подивилася у той бік і щось змусило її схопити онучку за руку і непомітно для інших прокрастися за будинок, де відбувалася розмова. 

– Тому Ви повинні впустити нас всередину, – почувся монотонний голос одного з візитерів.

– Так… Добре… Я розумію… – відповідала їм, ніби уві сні, жінка. – Заходьте…

– Стояти! – раптом вигукнула бабуся і вибігла зі свого сховку. Діти від несподіванки здригнулися і повернулися на голос. Натусі стало моторошно, щойно вона побачила їхні обличчя. В них не було життя. Та й на дітей вони мало походили. Риси обличчя були настільки нетиповими для хлопців їхнього віку, що ставало моторошно. Не кажучи вже про цілковито чорні очі, які, ніби, висмоктували з тебе життя. Дівчинка відчула, що ось-ось зануриться у безодню, з якої вже ніколи не вибратися. Її огорнув дивний спокій. Вона була тут, і водночас, не була.

– Відвернися! – почувся десь зовсім різкий командний голос бабусі. – Чуєш, не дивися їм в очі!

Натуся вийшла з цього своєрідного трансу і змусила себе зусиллям волі перевести погляд від хлопчиків на їхню жертву, яка вже відчинила їм двері, щоб запросити всередину. 

Ельвіра ж часу не гаяла. Вона бурмотіла одне і теж заклинання і чорноокі діти зникали один за одним. Через декілька хвилин чарівниці залишилися наодинці зі спантеличеною жінкою, яка, здавалося, нічого не пам’ятала.

– Еее… – чухала вона потилицю, дивлячись на свої широко відчинені двері та двох незнайомок, що стояли неподалік.

– Ласощі чи капощі! – знайшлася першою Натуся. Вона жваво підскочила до жінки та протягнула до неї свій кошик для цукерок.

– Ой, я ж зовсім забула! – вона швиденько зникла за дверима, а через кілька секунд повернулася з мискою, набитою смаколиками. – Яка ж ти гарна відьмочка! – похвалила вона дівчинку, кидаючи жменю солодощів у кошик.

– Дуже дякую! – весело відповіла Натуся, приймаючи винагороду. Якби ж та жінка знала, що вони щойно врятували її життя, цукерками б тут не обійшлося.

Відійшовши від будинку, чарівниці перевели подих.

– А ці “дітки” виявилися дуже сильними! – мовила бабуся. – Тебе встигли загіпнотизувати, та і я ледь не потрапила у їхню пастку. Добре, що згадала потрібне заклинання. А то було б нам обом непереливки. Ці висмоктувачі душ лише здаються маленькими та невинними, а насправді…

– Як на мене, моторошні істоти, і зовсім вони не виглядали невинними. Принаймні для мене, – зізналася дівчинка. – Добре, що вони більше не зможуть нашкодити цим людям.

– Так, нашу роботу в Техасі завершено…

В бабусиній кишені завібрував телефон.