П'ятниця

Місто заспокоїлося. Люди готувались до свята, туристи сповнювали вулиці, не знаючи, що цей тиждень виявився як ніколи кривавий. Джек сидів у парку. Його погляд легко проходився по людях не затримуючись ні на кому. Зліва від нього сидів Майло. Він вертів у пальцях фігурку гарбуза. 

- Ви так і не розповіли, хто кинув цигарку. Хто був винен у…цьому. - він обвів рукою простір. 

- А чи має це значення тепер? 

- Звісно має! 

- Це був Артур. 

- Через це ви його не вбили?

 - А як же! - засміявся Аластор. - За свої дії, він повинен страждати. Смерть для нього - це вважай подарунок! А так… Можливо він колись зрозуміє, як це бути зачиненим у просторі не маючи змоги втекти. Врятувати своє життя та повернутися додому. Але для нього вже пізно. Додому він ніколи не повернеться…

 - Добре, що в нашому місті зараз діють закони. А не так, як раніше. Ви змінили систему! 

- Можливо, але віддай усі досягнення Джеку. Він заслуговує на твою повагу, хлопче… 

***

Алекс повільно йшов тротуаром. Голова боліла, а тіло німіло від втоми. 

Темну вулицю освічували лише тьмяні ліхтарі. Алекс повільно йшов не звертаючи уваги ні на що, в останні дні він дуже виснажився, роботи все більше й більше. Хотілось тільки впасти та заснути. 

Скрізь шурхіт вітру неможливо було почути будь-що. Тому і тихих кроків чутно не було. Він помітив що хтось підійшов тільки тоді, коли колючий біль пронизала тіло. А кров просочилася скрізь одяг. На вухо хтось прошепотів. 

- За помилки молодості треба платити, ти заплатиш життям... 

Тіло немов лялькове різко розвернули, а три сильних ударів ножа пронизала тіло. Перед очима постав чоловік з ліхтарем на голові. Алекс свідомістю чіплявся за обличчя, намагаючись зрозуміти хто ховається за маскою... І розгледів очі. Божевільні, глибокі, в них плекалась палка ненависть, яку не знищать ніщо. Очі він згадав...

 - За що....Джеку?... - ледве поворушив губами чоловік. 

- За життя. - спокійно відповів Аластор і вирішальним ударом забрав життя людини, як так довго ненавидів. Але його смерть не додала спокою. Це тільки початок...

Люди стовпилися, дехто біг до нього з наміром затримати, але до того як вони змогли дістатися його, вже зникли будь-які сліди...

***

Аластор тихо свистів просуваючись вулицею, темрява була його другом. Ліхтар підіймався тримаючись на носі, губи розтягались у легку усмішку. Задні двері домівки Сейна були відчинені, скільки разів його не попереджали, нічого не змінювалось. Тому жодні проблеми не зустріли Аластора на шляху до своєї цілі.

Він беззвучно увійшов у будинок, та м'якими кроками пройшов до вітальні. Сейна лежав, увага його була прикута до телевізора. Він навіть не уявляв, що за його спиною вже давно стоїть смерть.

Першим ударом прийшовся тичок у стегно, за ним у руку, а потім легкий поріз обірвав голос. Сейн відмахнувся і впав на підлогу схопившись за шию, з якої струмочками стікала кров. Він намагався сказати бодай слово, але з горла виривався тільки хлюпіт. Сейн відповзав все далі, а Аластор завмер вдивляючись у страх в очах навпроти. Так, як колись вдивлялись вони, поринаючи в жах в очах підлітка. 

- Роль жертви не подобається тобі, Сейне? - усміхнувся чоловік наближаючись все ближче. - Але на цей раз все буде за моїми правилами...

Ще ширше усміхнувшись Аластор в один крок наблизився пронизуючи тіло лезом. Сейн завмер, здавалось він підкорився долі знаючи, що от зараз він вмре. - Не сподівайся, що так просто залишиш цей світ. Я особисто проконтролюю, щоб ті вмирав довго.

Сейн хапнув повітря і струмочки крові побігли шкірою ще швидше. Аластор засміявся та присів навпроти Сейна. Через поранену ногу той не міг навіть піднятись, не те щоб дати відсіч вбивці. 

Аластор не знав котра була година, коли двері зі скрипом відчинились. У напівтемряву увійшов ще один чоловік, той щось весело розповідав, до поки не зустрівся поглядом з Сейном. Він завмер та залякано перевів погляд на Аластора.

А чоловік помахавши рукою із затиснутою зброєю швидко зник за поворотом. Він йшов швидким кроком, не звертаючи на те, що залишав сліди на вологій землі. Настрій був як ніколи веселий, ще зовсім трохи, і він зможе зробити життя Джека щасливішим! 

Він вирішив прискоритись. Зовсім мало часу залишалося до світанку. Треба встигнути у відділок. Очі зачепились за хлопчика, що сидів обійнявши коліна руками. Щось в ньому невблаганно нагадувало Джека. Молодий, незграбний та до болю добрий. Аластор різко зупинився та м'яко усміхнувся хлопцю, здавалось це зможе підняти тому настрій. Хлопчик здивовано завмер, а потім усміхнувся у відповідь.

Аластор настільки ж швидко пішов далі. Все ж до світанку надто мало часу....

***

Похід у рідні стіни школи похитнули й так слабкий спокій. Аластор стрімко йшов вулицею з алеї школи. Дім Мора знаходився в лічених метрах, саме так він нещодавно був і залишив від імені гарбузово голового запрошення на зустріч. Аластор був впевнений, що Мор прийде у назначений час, надто вже сильно, той хотів його знайти.

На очі потрапилась знайома жіночка. Вона ніколи не подобалась йому, весь час крутиться поруч з Джеком і не змовкаючи намагається вчинити того розуму. Відкинувши сумніви він стрімко пішов до жіночки. 

- Пані! Запрошую вас на веселу прогулянку, близько п’ятої години, на вас буде чекати подарунок, приходьте на ваше улюблене місце! - Аластор усміхнувся та пішов далі, немов нічого й не змінилося.

На нього вже чекав Мор. В пальцях тримаючи пістолет, що завжди носять із собою поліціянти, але той не врятував його життя. Ще вчора він був неочікувано зламаний і Аластор як ніхто інший знав, увесь час той жалівся на несправності саме йому.

- Ти напевно зовсім страх втрапив, якщо вирішив сам на сам зустрітися з поліціянтом. 

- Можливо так воно і було. - зітхнув Аластор знімаючи ліхтар та вкладаючи його на коробку, що приніс із собою.