Середа

Десятки машин оточували дім комісара. Люди стовпились, галас стояв настільки сильний, що найщиріша мрія - придбати вушні затички. Комісар Фольтер знався у місті як дуже привітна та добра людина, ніхто навіть уявити не міг, що у такої щирої людини можуть бути вороги. 
Джек ледве пробився скрізь натовп, за ним ледве постигав Вальт. Той тяжко дихав відкинувши шарф та розчахнувши пальто. 

- Джеку! Якщо не бережеш своє здоров’я, то поспівчувай хоча б мені! У вас тут зараз другий мрець з’явиться!

 - Ворушися, Вальте! Робота зі штабу скоро зробить з тебе товстенького бороданя!

 - Так, сер! - кашлянув Вальт оминаючи чергову людину.

Перед ними постав високий двоповерховий дім. Він був прикрашений та з любов’ю обставлений на честь свята. Навіть страшно було уявити, скільки грошей було вкладено в атмосферу. Дім з самого порогу виглядав як завжди, колись Джек був там на святкуванні Різдва. Вже там його зустрів капітан, з яким вони познайомились у минулий раз. Той в декількох словах розповів деталі справи, і вже тоді проводив до спальні. 

Картина яка зустріла їх викликала поштовх емоцій. Комісар лежав схилившись з ліжка. Його очі були широко розплющені, вони бачили все. На відміну від інших його обличчя було спотворене, довгі рани, глибокі та маленькі. Немов його довго піддавали тортурам, перш ніж вирішальний удар у серце забрав життя. Ніж, ручної праці, як і раніше був залишений на місці злочину. Немов навмисно залишаючи сліди.

Джек насупився та відвів погляд. В його очах промайнуло щось незрозуміле і він подякувавши офіцерам швидко вибіг на вулицю. Люди ходили навкруги, оминаючи його та щось буркотівши про себе. Джек скривився, немов його мучив головний біль. 

- Змовкни… - прошипів він. 

- Я ніколи не облишу тебе, ти це знаєш, Джеку… 

Він відсахнувся немов від удару і озирнувшись побачив Вальта, той біг скрізь натовп притискаючи телефон до вуха. 

- Джеку! Там до тебе у дільницю прийшов хлопчик, очевидець одного злочину, начебто Майло. Він хотів бачити тебе та про щось розповісти. Просить тільки тебе. 

- Я все одно вже збирався до дільниці, скажіть їм, що я вже йду. 

- Може тебе підвезти? 

- Ні, я краще на своїх двох. Знаєш як я не люблю транспорт.

 - Ти знаєш краще. Не забудь про святкування у дільниці у п’ятницю. Праця працею, а відпочивати теж треба вміти.

 - Я не забув, але не впевнений що зможу прийти.

Джек попрощавшись пішов швидкою ходою вулицею. Вітер залітав під одяг змушуючи мурахи бігти шкірою. Мозок немов плавився з середини, думки повільно, ледве-ледве ворушилися. Скоро температура знову вдарить по його тілу. 

***

Не забігти до пекарні на шляху було просто неможливо. Джек не пам’ятав коли востаннє щось їв. Та чи їв взагалі? Плечем штовхнувши двері він поринув у галас дільниці, люди вітали його, питали про здоров’я, а він тільки й відповідав односкладно, «добре», «лікуюсь». Було цікаво, що Майло згадав, та хоче розповісти. 

Хлопця у коридорі не було. Джек окинув поглядом простір і тільки тоді зайшов до кабінету. У кріслі навпроти столу сидів Майло. Він схилявся над столом ледве не торкаючись поверхні. Джек згадав, що забув сховати фото картки з місця злочинів. 

Пальці автоматично зачинили двері, пальто було залишено на дивані, а покупки на столі. Він став збоку хлопчика привертаючи увагу. - Привіт, ти хотів про щось поговорити зі мною? 

Майло відсахнувся від столу і ледве не перехилився через крісло. Його очі вдивлялись у Джека так, ніби він побачив привида. 

- Я… я все думав про справу і ніяк не міг зрозуміти дещо. - Джек дістав з-за столу крісло ставлячи його навпроти Майло.

 - Я слухаю тебе. Розповідай. 

- Скільки я не думав… не розумів мотиву гарбузово голового. Він вбивав тільки поліціянтів і більше нікого. Але якби він хотів тільки смерті, то не думав про свої дії. Всі його вчинки, хоч і здаються імпульсивними, але вони продумані на перед. Немов він завжди був на декілька кроків попереду. І все це не просто так. 

Джек прикрив губи долонею, немов про щось думав, а потім сплеснувши руками усміхнувся. Його очі були широко розплющеними, а губи розтягнулись у широку усмішку. Щось в ній було знайомим. А сам Джек немов на очах змінився. Перед ним неначе сиділа інша людина, його він ніяк не міг назвати Джеком.

 - Тебе цікавить, мотив? Що ж підштовхнуло злочинця до таких дій? Як ти думаєш? - Джек змовк чекаючи відповіді. 

- Я… думаю це була помста за щось, чи відплата? 

- Розумний хлопчик, ти за декілька днів вирішив те, до чого не можуть додуматися поліціянти вже стільки часу! Все до банальності просто! Всі мерці! - він кинув чотири фотографії на стіл. - Всі вони були ну просто жахливими людьми. Я знаю одну історію, про хлопчика який виріс у притулку. Чи хочеш ти почути її?

Майло тільки хитнув головою не зводячи погляду з Джека. - Ну що ж. Тоді слухай.

 - Багато років тому у місті під назвою Вель, жив хлопець. Його батьки померли у аварії, причасних так і не знайшли, але очевидці говорили, що то був старший син комісара. Справу знову відкрили, а потім від чогось закрили, чи не знаєш від чого? 

- Це був підкуп! Комісар щось зробив, щоб очистити репутацію свого сина! Але як так довго можно було приховуватись під личиною доброї людини...

 - Правди ми ніколи не дізнаємось. - чолові відвів погляд, зараз він знову змінився. Інтонація, вираз обличчя та емоції. Все. - Хлопчика відправили у притулок, а потім, коли пройшли роки його відправили до старшої школи, директором якої в ті часи був комісар. Не дивуйся, у ті часи гідних на цей пост людей було мало. Хлопець навчався, його розум завжди схвалювали, але все змінилося, коли на останньому році старшої школи прийшли новенькі. Виявилось, що школа дає гарні резюме, що відкриють дорогу у майбутнє. Четверо хлопців зайняли свої місця у класі. Їх запам’ятали швидко. Яскраві, не приборкані та безпринципні, вони були популярними. Їхні імена лунали всією школою: Алекс, Артур, Сейн та Мор.