Вівторок

Джек міцно вчепився пальцями в пасма, його очі були широко розплющені, а зуби стиснуті. Він шипів, щоб не почати кричати. 

- Як ви взагалі могли облишити свій пост!? 

Західний корпус був порожнім, кімната в якій за його наказом було залишено Артура - пуста. Двері відчинені, очевидців немає, єдине, що зможе допомогти - це камери. Джек бігав з місця на місце звіром. В голові не вкладалась така халатність тих, кому був відданий наказ. 

- Ну… за останні дні стільки всього сталося, ми чесно просто забули за нього. - Вальт потупив погляд.

 - А хто носив йому їжу? 

- Е-е…ніхто? 

- Його закрили ще у суботу, а вже минуло декілька днів! Ви що з глузду з'їхали, хто вас взагалі на роботу прийняв?! Він хоч і підозрілий, але ваш колега. Спочатку я думав, що всі підозри можна зняти з нього… от тільки не можу бути впевнений, що це не він вбив наших колег! Якби він залишався на місці - все було б просто, але ж ні! 

Джек стукнув по столу кулаком і не кажучи більше й слова пішов до кімнати охорони. Треба терміново перевірити записи з відео камер. Коридори зараз здавались ще довшими ніж зазвичай. Ритмічний стукіт, а за ним з кімнати визирнув сонний чолов'яга. Він позіхав потираючи потилицю. 

- Мені терміново потрібно подивитися записи з камер в західному корпусі. 

- Я б з радістю допоміг тобі друже, але зараз за новим наказом усі перегляди з письмового дозволу шефа. Нічим допомогти не можу, як отримаєш дозвіл приходь - допоможу. 

Джек застогнав і не прощаючись побіг коридорами. Кабінет шефа на останньому поверсі… Це обіцяє бути довгий день… Двері після стукоту відчинилися пропускаючи його у тепло кабінету. За столом сидів пухкенький чоловік, він пригладжував вуса та проглядав якісь документи. Він підняв очі та добро усміхнувся йому як добрий дідусь.

 - Хлопчик мій, як йде розслідування? Ви просунулись у пошуках? 

Джек скривився, але промовчав всідаючись у крісло навпроти комісара. 

- Боюсь доки я не маю прямих доказів. Одним з головних підозрюваних був Артур, його закрили у західному корпусі, але коли я сьогодні пришов перевірити його, то не знайшов нікого. Артур втік, я хотів би побачити записи камер, тому прошу письмовий дозвіл.

 - Оу…це дуже серйозно, але для дозволу потрібен офіційний підпис не тільки мій, а ще одного пана. Вже завтра він повертається у Вель, тоді приходь за документом, за день думаю нічого не станеться. 

- Але, комісаре!

 - Стався простіше до ситуації, нерви витратиш та будеш ходити по психотерапевтах, воно тобі не треба. Усі нюанси я беру на себе! - по доброму усміхнувся чоловік. - А тепер йди, мій хлопчик, на тобі обличчя немає, відпочинь! 

Джек насупив брова, щось пробурмотів про себе та піднявшись не прощаючись майже вилетів з кабінету. В спину йому дивився усміхнений комісар. За роки Джек так і не змінився: імпульсивний, палкий, добрий та живий. Він навіть зумів відкинути старі суперечки, щоб об’єднати колектив! 

- Треба на наступному зібранні вказати його як приклад кращого працівника та гідної людини! - засміявся чоловік повертаючись до своєї роботи. 

Джек притулився спиною до дверей і повільно опустився на підлогу. Його дії марні…Який сенс в пошуку привида, в існування якого не вірить навіть комісар поліції. Холодні пальці закрили обличчя. Все тіло мілко тремтіло, а ноги зводило судомами, мурахи бігали шкірою, хоча здавалося тіло горіло… Тільки цього йому не вистачало…

***

 Повернувшись до дому Джек, відчув себе ще гірше, застуда як завжди невчасно. Заплутавшись у плед він поставив чайник. Світ темнішав, перед очима стояла пелена, мозок через температуру не працював зовсім. Він навіть не помітив як задрімав, зі сну вирвав свист чайника та відчайдушний дзвінок. Хтось дзвонив йому на особистий телефон. 

Джек шмигнувши носом, сильніше запахнувся у плед та пішов на пошуки телефону. Гидкий пронизливий дзвінок змішувався зі свистом. На його радість телефон лежав на кухні, автоматично вимкнувши чайник він нарешті дістався телефону. На екрані був не відомий номер. Примруживши очі через надто яскраве світло він відповів. З телефону линув до болю знайомий голос.

 - Джеку…це я…Артур! - голос сипів, вітер свистів перериваючи слова. 

- Артуре, де ти?! - Джек ледве стримав голос, щоб не кричати, а вислухати. 

- Джеку, він приходив до мене, це все він! 

- Хто приходив, поясни? 

- Він! Гарбузово головий приходив до мене у камеру! Він…це він відчинив двері! Це він випустив мене на волю! Це все він! Я не можу сказати де зараз знаходжусь, а якщо він підслуховує нас? Мені страшно… Що буде, якщо він випустив мене за для гри? Що буде, якщо я просто мішень для щуролова!? - голос його зривався. 

- Якщо так… Приходь до мене, я не буду викликати спец підрозділ, поговоримо і ти розповіси мені. Все.

 - Добре! Добре, я згоден на будь-що, тільки б не бачитись з цим…з цим чудовиськом!

 - Я буду чекати на тебе. 

Дзвінок обірвався. Джек не знаходив собі місця, він ходив від вікна до вікна визираючи на вулицю, щоб у слабкому освітлені вуличного світла побачити фігуру Артура. Щоб бути впевненим, що з ним все добре. І ось зі сторони школи звернув чоловік, він кутався у піджак ховаючись від вітру. Він ледве не біг, немов темрява гналась за ним.

Чоловік в якому вже зараз вгадувався Артур майже дістався освітленої частини вулиці, коли зі спини почало наближатися світло. Щось палахкотіло яскраво помаранчевим кольором, осяюючи його сліди. Джек намагався розгледіти щось, але темрява була надто сильною. Як тільки Артур ступив під світло Джек розгледів того, хто йшов за ним по п’ятах. Все швидше до Артура наближався гарбузово головий. 

Джек відсахнувся від скла, немов воно могло обпекти його пальці. Голос прорізався і він почав кричати. 

- Тікай! Артуре, біжи, він вже йде по п’ятах. - тремтячи пальці вчепились у ручку вікна, але та не піддавалась.