Неділя

Різкий гуркіт вирвав зі сну в лічені секунди піднімаючи його. Сон зник, а тіло миттєво встало у бойову стійку наводячи зброю на двері. Там стояв Мор, його очі бігали, а груди судомно здіймались, коли сухі губи промовили сипло. 

- Нещодавно надійшов дзвінок, - Мор зробив глибокий вдих. - Сейна знайшли у своїй квартирі мертвим. Його друг та сусід по квартирі прийшов додому з вечірки, і зустрівся з гарбузо головим. Той весело помахав йому закривавленими руками, і в лічені секунди зник через задні двері. На задньому дворі залишились відбитки його ніг, марка чоботів не відома, але розмір став відомий. Десятий, якщо вірити словам спеціалістів. Як і минулого разу зброя - ніж, дотиків чи будь-яких деталей не залишилось. Сейн вмер через втрату крові через десять хвилин після прибуття швидкої. 

Джек застогнав підхопивши піджак: 

- Дай вгадаю твій розмір взуття - десятий?

 - Так. 

- У мене теж, як і у Сейна. У Артура теж. І ще у сорока відсотків чоловіків нашої дільниці. Це ну дуже облегшило справу! Щось ще є? Що той друг побачив? - спитав Джек вже прямуючи до виходу з дільниці.

 - Нічого нового. Старовинний класичний одяг, ліхтар на голові, але додалась якась божевільність. Він не вбиває потенційних очевидців, але чому? 

- Скоріш за все - це не вбивства навмання. Він точно знає кого вбиває, щось у нього є саме на поліціянтів, може саме через це не вбиває звичайних людей? 

- Але так його можуть скоріше знайти! 

- А якщо він не ховається? Просто не боїться цього, немов знає, що ніколи не буде знайденим? 

- Божевільний!

 - А ти справді думав, що здорова людина може нападати на людей серед ночі? - з сарказмом спитав Джек вдягаючи пальто. 

- Звісно ж ні! 

- Отож, бо й думати не треба, що він нормальна людина. 

- До речі у цей раз є ще один свідок. Один хлопчик по сусідству бачив як гарбузово - головий тікав, за його словами той привітався з ним та усміхнувшись пішов у сторону головної площі. Хлопець перелякався до трясучки.

 - Де я зможу знайти його та особисто поговорити? 

- Зараз він у школі, адресу та особисту інформацію хлопця, я тобі відправлю смс, але пам’ятай, що хлопчик пережив великий стрес, не тисни на нього!

Рід тільки хитнув головою та забравши пальто вистрибнув на вулицю. За хвилину телефон дзвінко завібрував, нове сповіщення змінило його маршрут і тепер його ноги стоять на порозі католицької старшої школи. Ці стіни він не забув, навіть якщо захотів би. Зі школою його пов’язувало надто багато спогадів. 

Струхнувши головою Джек скинув з себе марево спогадів і швидко попрямував до кабінету директора. Розмова з ним була швидкою та мало чого дала. Хлопець навчався останній рік школи, знався гарними відмітками та швидким розумом. Друзів не мав, нікуди не ліз, за словами директора - золото, а не дитина. 

«Золото» можна було знайти у кабінеті математики, а потім забрати на розмову. Згода на це у нього є у двох форматах та ще й електронна версія - не причепитися. З неповнолітніми взагалі працювати одна морока, але Джек зітхнувши пішов довгими коридорами. Пам’ять сама вела його далі. 

І от за черговим поворотом виднілися великі дерев’яні двері. За ними чувся голос вчителя та дітей, здавалося, спокій та умиротворення сповнювали кожний атом простору. Порушувати його не хотілося, але така вже була його робота.

Швидкий стукіт, і за хвилину він вже переступив поріг кабінету. Нічого не змінилося з років коли ще він посідав разом з усіма за дерев’яними столами. Великі вікна, дубові столи та кам’яні стіни, які не зберігали тепло у найпекельніші літні дні. 

- Вибачте, що потурбував вас, я шукаю Майло Фоеті. 

- А хто ви? 

- Я з кримінальної поліції, у нас до нього декілька питань. - Джек дістав з кишені документи простягаючи професору. 

- Ох, він та ще деякі діти декілька хвилин тому пішли допомогти вчителю хімії перенести якісь речі. Ви знайдете їх на першому поверсі. 

- Дякую. - сухо видихнув чоловік закриваючи за собою двері. - І знову сходи…

Тиша тиснула на вуха, а сходинки не закінчувалися, здавалося споруда була понад двадцять метрів заввишки. Але коли останній перехід був за спиною Джек почув сміх. 

Не радісний чи веселий, а глузливий, той що пробирав до глибини кісток. Брови насупились, а погляд забігав простором у пошуках звуку, і тут очі зачепились за невеликі двері, що сховались під сходами, майже невидимі чужим. 

Дерево протяжно заскрипіло оповіщаючи про непотрібного глядача. З напівтемряви вилетів кулак, що з добрячої сили вдарив по вилиці, нападник замахнувся знову, але на цей раз був зупинений міцним хватом на зап’ясті. Перед Джеком завмер здивований, але не менш пихатий підліток. За його спиною завмерли ще двоє, а на підлозі стиснувшись у кумочок сидів четвертий. 

- А ви не знали, що напад на поліціянта може нести за собою величезні наслідки? - Джек притиснув зап'ястя до вилиці. Скоро повинен був з'явитись величезний синець. 

- Не знав. - підняв підборіддя хлопець вириваючи руку. - Мій батько буде радий поговорити з вами, і роз’яснити які проблеми можуть бути у вас. 

- О… Так це змінює справу! - широко усміхнувся чоловік і не кліпаючи втулився в хлопця. Той зніяковіло повів плечима. Його впевненість вже не була такою неосяжною. - Боюсь зі мною ці ігри не спрацюють. На вихід, дорогу до директора, ви знайдете, а там вже посидите та почекаєте мене. Навіть якщо вже буде вечір і вам треба буде бай-бай все одно почекаєте. Мій час дорожчий за ваш. Тому ноги у руки та покотилися геть з моїх очей! - гаркнув Джек схиливши голову до лівого плеча. 

Хлопці ковтнули та перекинувшись поглядами нерівною шеренгою пішли геть. Ще довго коридором відбивалися їхні кроки, до поки не зникли за скрипом дверей. Джек зайшов у приміщення та присів навколішки перед хлопцем, що немов не бачив нічого навкруги. 

- Як ти? - тихо та обережно спитав чоловік навіть не намагаючись торкнутися підлітка. Той ледве не підстрибнувши витріщався на Джека.