Глава 19. Історія про імператрицю якої ніколи не було і не буде. Частина 3.

Настав день, до якого готувалася вся Імперія - день великого весілля імператора, покликаний стати символом нової ери, нібито світлого і могутнього майбутнього. Стіни палацу сяяли рідкісною пишністю: оксамитові тканини, дорогоцінні прикраси, золоті герби - все переливалося під ранковим сонцем, змушуючи гостей затримувати подих від розкоші.

Вулицями лився радісний гул: музика змивала тривогу останніх місяців, танці та хмільні пісні заповнили площі й провулки, немов ніхто не хотів думати про те, якою ціною дається це пишне торжество.

Натовпи людей, що збилися в нескінченну річку, перешіптувалися, намагаючись вгадати ім'я тієї, що стане дружиною їхнього владики. Ім'я, про яке не сміли говорити вголос, ім'я, що не сходило з їхніх вуст за велінням страху і захоплення.

Аристократи, вбрані в найкращі шати та всипані коштовностями, з пихатими обличчями перешіптувалися в затишних куточках, гадаючи, кого вибрав імператор, і що це означатиме для балансу влади.

У кожному погляді читалася напруга, за радістю витала ледь відчутна тінь занепокоєння. Адже всі розуміли: цього дня вирішиться не тільки доля Доменіка, а й доля цілого світу.

І все ж того самого вечора, коли місяць уже піднімався високо в небі, сталося щось несподіване: Селену викрали з її покоїв. Як виявилося пізніше, за цим стояв не хто інший, як наближений радник імператора, який спокійно оголосив приголомшеній дівчині: саме її обрано стати дружиною Доменіка, і вже на світанку він зведе її в ранг своєї імператриці.

На загальний подив Селена не чинила опору - її обличчя було спокійним, рухи розміреними, немов вона все це передбачала і заздалегідь змирилася.

Серед людей князівства ж піднялася справжня тривога: регент зникла без сліду. Люди хвилювалися і гадали, що ж сталося, адже без неї здавалося, що весь порядок може впасти.

Тим часом Селену, немов безцінну реліквію, вели мармуровими коридорами до високих покоїв палацу, де на неї чекала ціла свита служниць і старших придворних дам. Вони дивилися на неї так, ніби вона вже була не людиною, а дорогоцінним скарбом, який треба берегти й оберігати для великого ритуалу.

Її вбрали в сукню, виткану з найтонших ниток, кожна з яких здавалася витканою з сонячного світла. М'які, хвилясті тканини лягали на її тіло, ніби пестячи кожен вигин, переливаючись при кожному її русі золотим сяйвом, що грало у світлі смолоскипів. На сукні було вшите рідкісне каміння - рубіни та місячний опал, символи вічності та влади.

Білосніжне волосся дівчини стало справжнім полотном для майстерності придворних панянок: вони розчісували його з великою обережністю, вплітаючи в пасма перлинні нитки, кожна з яких мала своє таємне значення - знак покірності та смиренності, що відтепер мав належати її долі.

На зап'ястя дівчини вдягли стародавні браслети з вигравіруваними рунами, символами захисту і благословення, а на шию поставили старовинне намисто, яке передавали в імператорській родині як найвищий знак володіння.

У цю мить обличчя Селени здавалося мляво спокійним, ніби вона змирилася з тим, що її тіло - лише інструмент чужої волі. Її очі залишалися тихими і прозорими, немов дзеркало, в якому більше не відбивалася ні радість, ні страх.

І все це перетворювало її на ідеальну жертву, прикрашену, підготовлену і готову постати перед вівтарем, де вирішиться не тільки її доля, а й доля всього світу... Коли небо забарвилося передранковим багрянцем, Домінік сам увійшов до її покоїв. У його очах горів похмурий захват, а голос був сповнений солодкої похвали:

- Ти прекрасна, Селено, як ніколи, - сказав він, немов милуючись живим витвором мистецтва.

Він підпорядкував її собі остаточно, жорстоко, не залишивши жодної лазівки для опору. Сила вкрадених артефактів скувала її, немов невидимі кайдани, душа й тіло більше не підкорялися власній волі, лише його наказам. Селена відчувала, як вся її могутність була стерта, пригнічена чужою владою, - і Домінік це знав. У цьому знанні він черпав своє хворе, торжествуюче задоволення.

На світанку, коли перші промені сонця пронизали ще холодне небо, у палацових стінах зазвучав важкий ритм барабанів. Їхні удари відгукувалися луною в її грудях, немов нагадуючи про те, що бігти вже пізно. Селена крокувала поруч із Домініком, і кожен її крок відгукувався гіркотою - тіло йшло вперед, але душа кричала від жаху.

Вони перетнули ворота палацу, минули міст, і шлях їхній лежав дедалі вище, дорогою, що вела до святині - великого храму чотирнадцяти богів Імперії, висіченого на вершині гори, яка, здавалося, пронизує саме небо своїми кам'яними ребрами.

У легендах йшлося, що це місце вказали самі боги, коли народжувалася Імперія, і тут повітря було особливо чистим, холодним і свіжим, насиченим терпким запахом ладану, ялинової хвої та святої олії. Цей запах проникав у саме серце і змушував здригнутися навіть того, хто вірив лише в силу меча.

Перед ними височів сам храм - велетенська споруда з білосніжного мармуру, що відливав перловим світлом. Золоті й блакитні вставки в його стінах мерехтіли, відбиваючи світанкове сяйво, немов живі, а різьблені барельєфи, що зображували чотирнадцять могутніх божеств, уважно дивилися згори, наче готові судити будь-кого, хто ступить на цей священний поріг.

Масивні колони, виточені з блакитного каменю, здіймалися в небо, підтримуючи величезний купол, на якому священні символи переливалися при кожному русі сонячного променя. Довгі, майже нескінченні сходи, що ведуть до входу, були прикрашені священними письменами і молитвами, які, за словами жерців, захищали храм від скверни і нагадували кожному, хто прийшов, про місце його в цьому світі.