Розділ 16. Що ховається за відчаєм?

- Отже. - почала Селена, сідаючи на крісло, навпроти них. - Що ж коїться в цьому будинку? - немов знущаючись вона розтягувала кожну букву.

- Ти прийшла без попередження, а мене лаяла за відсутність манер. - можливо, він вирішив, що найкращий захист - це напад.

- Не забувайся, і звертайся до мене відповідно.

- Ах, так як я міг забути. - його обличчя в цей момент скривилося від гніву. - Пані регент. - стискаючи в руках ковдру, він бачив у ній зараз лише ворога, і нехай вона бачила це, турбувало її зовсім інше.

- Нехай покоївка вийде. - скомандувала дівчина, дивлячись на занепалу принцесу, і та тут же обурилася.

- Чому я маю виходити? Едвард! - дивлячись на юнака, вона шукала в ньому підтримку, і як вчасно в кімнату увійшов Патрік.  

- Старший радник. - покликала його Селена. - У тебе ж є син?

- Так, пані регент.

- Як ніяк ця дівчина принцеса в минулому, і нехай її тіло не таке чисте, придане буде щедрим. - ніхто не міг зрозуміти значення її слів. - Ти можеш попросити багато чого, посаду своєму синові, титул, землі, натомість він має одружитися з цією рожевоволосою дівчиною. - і поки радник задумався, а Едвард не міг підібрати слів від гніву, Моніка затремтіла, вона не хотіла ставати дружиною іншого чоловіка, ще й простолюдина.

- Що ти несеш? - обурився Едвард. - Моніка подарунок мені, її подарував мені сам Імператор! - майже кричав він.

- Заткнися. - після її слів, очі її почорніли, а Едвард не міг ні слова сказати, ні зрушити з місця, адже її сила була набагато сильнішою за його волю. - Набридло слухати твоє нескінченне ниття, вічно ображений, ніколи нічим не задоволений. Не набридло вдавати з себе жертву? - продовжувала вона, а в його серці щось так боляче закололо. - Гаразд, до тебе пізніше, то що, старший радник?

- Мені потрібно обміркувати вашу пропозицію, все ж таки питання серйозне, та й ви самі сказали, що дівчина не чиста, спочатку її потрібно перевірити.

- Вірно, тоді негайно розпорядися, щоб її оглянули лікарі, доповідь мені на стіл потім. А ти Моніка. - вона глянула на дівчину. - Молися, щоб у твоєму животі не росла його дитина. - посланниця була зла, і бачили це всі. - А тепер усі геть, я хочу поговорити з Едвардом наодинці. - Патрік швидко вивів Моніку з кімнати, щоб ще сильніше не дратувати дівчину, а та навіть не пручалася. - Отже. - сказала вона, наблизившись до юнака. - Говори. - після цього магія розвіялася.

- Як ти можеш бути такою? Відчула владу, в руках батька ти була не більше ніж іграшкою...

- Едварде, я була дитиною, коли потрапила до нього, слабкою і беззахисною дитиною, як і ти, але я виросла, а ти ні, розумієш, у чому різниця, але знаєш, виходить, ти нічим не краща за князя.

- Я не хотів завдавати болю Мікаелі, не знаю, що на мене найшло, я побачив її лист, розлютився.

- Але ти це зробив, ти бачив її зараз? Я так! Розлютився кажеш, цікаво, знаєш, я теж зараз злий, мені побити тебе, Едварде? - торкнувшись долонею його шиї, запитала вона. - Я завжди тебе жаліла, скільки разів князь бив мене через тебе. - ці слова здивували його, адже він ніколи цього не знав. - Адже я навіть порахувати не можу скільки це було, адже мені було шкода тебе, мабуть, я даремно тебе жаліла.

- Селена...

- Думаєш, я не знаю, що ти хотів подарувати мене Домініку. - він затремтів, почувши це, адже все, що вона сказала, було секретом для всіх, але й правдою, у нього не вистачало сміливості поглянути зараз на неї. - Наче я річ, іграшка, ах так, ти завжди вважав мене іграшкою, але я людина, як і ти, і мені було боляче.

- Я вважав, що чиню правильно, він би добре до тебе ставився, міг би навіть одружитися з тобою.

- Він бачив у мені таку ж річ, як і князь, як і ти.

- Я не зобов'язаний перед тобою звітувати, ти забираєш у мене все, княжий титул, владу, тепер і Моніку хочеш забрати.

- Я все одно видам її заміж, тут на неї хорошого все одно нічого не чекає, і, Едварде, я роблю так не через гнів, лише тому, що я обіцяла її матері, що допоможу їй.

- Вона не хоче залишати мене.

 - Знаю, але сам подумай, що її чекає поруч із тобою, одружитися ти з нею не зможеш, ваші діти будуть позашлюбними, і прав у них не буде, вона помре покоївкою, навіщо їй таке життя? - але ж йому і відповісти не було чого, все це правда, може дійсно просто її відпустити. - Досить пити, скоро бал, де тебе визнають графом, а потім ти вирушиш придушувати повстання, влаштоване до речі імператором.

- Значить ось що ти вирішила. - прошепотів він.

- Як повернешся, почни жити нормально, і може тоді знайдеш своє щастя. - вона вже піднялася і зібралася йти. - І так, ще раз зачепиш хоч одну жінку, будь вона хоч служницею, хоч рабинею, я своїми руками вб'ю тебе. - це була не погроза просто факт, якщо вона сказала, то зробить.

Дівчина пішла, а в нього ще залишався час подумати. Її слова різали болючіше за ніж, але він нарешті зумів усвідомити, наскільки помилявся. Чи шкодував він про свої вчинки? Безумовно. Він сам не зрозумів, як почав руйнувати не тільки власне життя, а й життя Моніки. А що ще гірше - він знав, що більше не зможе дивитися в очі своїй дружині. У день їхнього весілля він узяв на себе відповідальність за її життя - і так жорстоко з нею обійшовся. Від цих думок сльози покотилися по його щоках.