Глава 10. Прокляте весілля.

Не минуло й місяця, як король Торена дав свою згоду на весілля, а як придане пообіцяв 1000 золотих монет, коштовності, тканини, і один зі скарбів королівства - березову мармурову статую янгола, це було не надто багато, але для князя досить, тому він одразу повідомив синові про весілля й розпочав підготовку, принцесі знадобиться два місяці, щоб зібратися й доїхати.

Едвард злився, коли почув цю новину, він не міг і уявити, що князь провернув це за його спиною, але і сказати нічого не може, він ще занадто слабкий для цього, але як же йому повідомити про це Моніці, вона ж чекає, що він одружитися з нею, а тут це несподіване весілля, але майже одразу йому доповіли, що цю ідею з весіллям запропонувала Селена, і, не довго думаючи, він попрямував до неї.

Молодий князь застав її в одній кімнаті з рабом, і виглядав він не як раб, що ще більше розлютило Едварда, дівчина була спокійна, начебто не вона зруйнувала його життя, як вона може так поводитися, як може вирішувати його долю, жалюгідна іграшка, яка рано чи пізно опиниться в його руках.

- Пішов геть. - крикнув він Артеміду, і той збирався слухняно піти, але його помахом руки зупинила Селена.

- Я не чекала на вас. - так само спокійно почала вона. - Зараз я зайнята, але зможу вам приділити час пізніше.

- Ким себе уявила, раз я прийшов повинна підкоритися. - продовжував кричати він, Артемід був злий, він хотів заступитися за дівчину, але зараз колишній принц безсилий, а своїми діями може лише накликати біду, а значить, треба почекати і виконувати накази Селени. - Тим паче мені є, що тобі сказати, тож нехай піде геть.

- Він залишиться.

- Раз так, то нехай теж почує як ти його сестру прирікаєш на нещастя, влаштувала мій шлюб з якоюсь принцесою. Радою?

Артемід чув про це, але він знав свою сестру, а також чутки, що ходили, Селена пояснила йому, що так вони можуть врятувати її життя, і відволікти князя від непотрібних чуток.  

- Молодий пане, рішення про весілля прийняв ваш батько, як годиться, до чого ці крики?

- Я не хочу одружуватися з цією принцесою.

- Так піди й скажи батькові. - її іноді дратувало це нерозсудливість, йому варто було бути більш тямущим і спокійнішим, як він узагалі так довго прожив у цьому місці, а ну так, Селена ж завжди прикривала його, робила так, що князь зривав своє невдоволення на ній, але йому цього краще не знати. - Вважаєш, що можеш прийти в мій дім і влаштувати переполох, тут кричиш, а за князя, мабуть, так себе не поводив. - продовжувала вона, бачачи як його обличчя червоніє від злості й сорому. - Тільки мені й можеш висловлювати, не хочеш одружуватися піди й скажи про це князю! - повторила Селена.

- Рано чи пізно ти станеш моєю лялькою Селена. - сказав він перед тим як піти.

 І ось вони знову залишилися удвох Селена й Артемід, чоловік здавався стурбованим, і допоміг дівчині сісти на диван, а після подав води, він був до неї занадто м'який, так вважала дівчина.

- Ти ж хотів поговорити зі мною.

- Так, я дещо придумав із воскресінням дракона, не знаю, спрацює це чи ні, але шанс є.

- Говори. - це вже зацікавило дівчину.

- Алхімія це про рівноцінність, якщо хочеш щось отримати маєш стільки ж віддати.

- Я чула про це, але якщо поставити на одну сторону воскресіння дракона, що може бути рівноцінним?

- Якщо я створю печатку, на яку ви покладете ті скарби, і моє заклинання з'єднається з вашою силою бога, гадаю, цього має вистачити.

- Ось як, думаю в цьому є сенс, скільки потрібно часу, щоб створити печатку?

- Це досить складно, тож не можу говорити про конкретні терміни, але якщо ви дасте мені час...

- Не поспішай, роби все як слід, час є.

- Дякую.

- Як тобі тут узагалі, ти побачився з матір'ю? - не так давно Селена допомогла йому з цим, і він міг відвідати матір, і князь про це нічого б не дізнався.

- Так, дякую, я був радий її бачити. - зніяковіло відповів він, Артемід не міг і уявити ще раз побачити матінку, але його господиня була занадто добра до нього, і за це він вдячний.

- Добре, гаразд, я хочу прогулятися, подихати свіжим повітрям.

- Тоді не буду заважати, піду працювати над печаткою.

Дівчина повільно йшла стежкою, усипаною зів'ялим листям, немов дорогою між снами і дійсністю. Холодне нічне повітря різало горло, але було приємним, воно наповнювало легені свіжістю, проганяючи тяжкість і біль, які не відпускали її вдень. Тиша обволікала, немов м'який плед, дозволяючи нарешті перестати думати, перестати боятися, просто бути.

Це були рідкісні миті, коли Селена могла відчути себе живою. Коли їй не потрібно було пам'ятати, хто вона, звідки, і що від неї хочуть. Коли можна було забутися хоч на кілька хвилин.

Вітер піднявся трохи сильніше, грайливо зачепив її волосся, заплутав його і кинув пасма на обличчя, заплющуючи очі. Селена машинально відкинула їх убік - і тієї ж миті завмерла.

Перед нею, немов вирослий із повітря, стояв високий силует. Темрява лісу не могла приховати його - навпаки, ніби підкреслювала його присутність. Очі, схожі на розпечене вугілля, дивилися просто в неї, пропалюючи наскрізь. У цих червоних очах не було ні гніву, ні жалості, лише холодна, бездонна глибина, в якій, здавалося, відбивалася вся її суть.