Розділ 1. Доленосна зустріч.

Цей світ мав ім'я Гексері, розділений на 27 країн, і люди шанували 14 божеств: Аланцію - богиню землі та природи, матір усього сущого на землі; Латана - бога світла та життя; Верона - бога темряви, хаосу, лиха; Шию - богиню чистоти, води, зцілення; Кана - бога війни та полум'я; Мора - бога смерті, світу мертвих; Ому - бога мудрості, хранителя часу; Амо - бога брехні, інтриг, ілюзій; Сену - богиню краси та кохання; Тару - богиню правосуддя; Ліру - богиню мистецтва; Мароса - бога полювання, торгівлі, ремесла; Саву - богиню, що творить долі; Яна - бога вітрів і стихійних лих.

Божества Гексері рідко втручалися в долі людей, лише зрідка, за власною примхою, даруючи їм частку своїх талантів - для одних це ставало благословенням, для інших же оберталося прокляттям. Серед них особливо скупим на дари був Верон, бог темряви, хаосу і лих, дехто вважав, що причиною тому служить його гордовита зарозумілість, а дехто думав, що витоки лежать набагато глибше, приховані в його власному болю і неприязні до людей.

Проте у Верона існувала одна дивна звичка: час від часу він спускався з висот свого похмурого трону і вирушав поневірятися серед смертних, приховуючи своє справжнє обличчя під маскою звичайної людини. Він спостерігав за ними - їхніми страхами, їхньою жадібністю, їхнім божевіллям, і час від часу знаходив у цьому збочене задоволення.

Під час однієї з таких своїх мандрів він опинився на людному ринку в запиленому місті, де сонце нещадно палило з висоти, а запахи поту, прянощів і страху змішувалися в задушливий коктейль. Серед прилавків, де продавали зерно і зброю, стояли клітки з людьми - бранцями і рабами, чию гідність давно розтоптали.

Саме там його погляд упав на дитину - дівчинку, чиї очі вчепилися в нього з такою безмовною люттю і водночас безнадією, що він не зміг відвести погляду. У її погляді палав незламний вогонь, хоча все тіло було вкрите рубцями і свіжими ранами, а на зап'ястях темніли кайдани. Верон зрозумів без слів: ця дитина пережила таке, що зламало б дорослого, але не її. Її ще не встигли остаточно знищити, хоча ланцюги вже тягнулися до її горла, готові перетворити її на іграшку для примх багатих панів.

Таким був світ людей - нещадний, байдужий до болю слабкого, де свобода мала ціну, а життя коштувало менше, ніж шматок золота.

Верон дивився на неї довго, і в глибині його власних, чужих до людських почуттів очей зародилося щось, що могло б нагадувати цікавість - або жалість, або щось інше, ще більш небезпечне.

- Як твоє ім'я? - запитав у неї бог.

- Селена.

- Значить твоє ім'я означає місяць. - і дівчинка справді була подібна до місяця, у неї була бліда шкіра, волосся відливалося сріблом, а очі були подібні до літнього неба.

- А хто ж ви пан? Збираєтеся мене купити?

- Ні.

- Шкода.

- Чому ж шкода?

- Ви не виглядаєте поганим.

Бога здивували слова дівчинки, адже він уособленням істинного хаосу, чому ж вона побачила в ньому хороше.

- Селено, запам'ятай моє ім'я Верон.

- Як бога?

- Я і є цей бог. - після цього він опустився до дівчинки, що сиділа на землі. - Я хочу зробити тобі подарунок, і знай я роблю це дуже рідко. - після своєю лівою рукою він закрив її очі. - Я дарую тобі свою силу, і тепер ти частина мене Селена, частина бога темряви, хаосу, лиха, і сила моя твоя, користуйся цим даром з розумом. - сказавши це він піднявся.

- Що ж це? - її тілом пройшлася хвиля нової сили, це було не описати словами, адже подібне вона не могла й уявити. - Чому?

- Ви це називаєте жалістю, але Селена, якщо ти будеш нерозумною, ця сила стане лише твоїм прокляттям, а зараз мені пора.

Він уже збирався йти, як маленька ручка схопила поділ його штанів.

- Ми ще зустрінемося? - з надією в голосі запитала вона.

- Хто знає. - коротко відповів він, перед тим як зникнути.  

Селена залишилася одна, і не могла повірити в те, що щойно сталося, тепер вона нарешті відчула спокій.

"Він був такий гарний." - подумала вона, перед тим, як работорговець зайшов у її клітку.

13 років потому

Князівство Арксіс.

Князівство Арксіс - суворі землі, де влада трималася залізною хваткою і страхом.

Правив тут чоловік, ім'я якого викликало тремтіння у підданих і заздрість у сусідів: князь Вавилон Арксіс. Його боялися, але водночас поважали, визнаючи силу, якою він володів.

Вавилон був людиною незвичайної зовнішності: високий, немов створений для того, щоб височіти над іншими, зі шкірою кольору бронзи, ніби загартованою сонцем і пісками далеких битв, та з очима, схожими на холодне скло, - порожніми й безжальними. Сиве волосся, коротко підстрижене, підкреслювало його похмуру, деспотичну ауру.

Говорили, що ця людина ніколи не знала жалості, не знала співчуття. Його серце, якщо воно і билося, було подібне до каменю - твердого і важкого.

Він бачив світ лише як шахову дошку, де люди - фігури, якими він уміло і нещадно рухав. І його право панувати ніхто не заперечував: за його спиною стояла могутня армія, беззастережно віддана своєму володареві, а незліченні багатства князівства Арксіс давали змогу купувати не тільки мечі, а й відданість.