[Фрагмент особистого щоденника. Ремонтник А. Савка]

[Фрагмент особистого щоденника. Ремонтник А. Савка]

Запис усереднений із розмови, що велась у голосовому буфері скафандра.

Час:

+8.34 років після ініціалізації, через ~4 години після входу до комплексу "Гефест"

Ну от і я.

Знову там, де все мертве — але не зовсім. І дихає, хоч і без легенів. І працює — хоч і без нас.

1. Зайшли — і все стихло

Я думав, буде гірше. Ну, що порох, запахи, іржа.

А там — ні. Чисто. Ідеально чисто. Порожньо не тому, що покинуто, а тому, що не очікує гостей.

Я по звичці сів перевірити консоль — вона увімкнулась сама, ще до того, як я торкнувся. Підсвітила тільки те, що мені треба.

Наче не сервіс, а... увага. Без зайвого.

“Ти не потрібен, але якщо вже прийшов — от твоє місце. Не заважай.”

2. Куратор дивиться, мовчить

Він старий, але всередині ще рухається.

Наче теж хоче вірити, що тут ми — важливі. Але ці очі бачили більше, ніж хотілося. І знають, що ми тут просто тимчасові.

Поки стояв біля обгорілого ЦП-2 — я дивився, як він мовчить. І відчував, що ми з ним одного типу. Обидва — старі інструкції, які ще не викинули.

3. Ремонт? А що ремонтувати?

Відкрив термоблок. Начинка — пережована і випалена.

Але не безнадійна. Як окіст після пожежі: неїстівний, але форма ще тримається.

Вже звик, що де згоріло — там нове не ставлять. Але ця система…

Вона не лише замінила. Вона вивчила, що сталося, і переписала сценарій, враховуючи це.

Наче вперше хтось не намагається “виправити поломку”, а просто погоджується з нею, як з чимось, що було неминуче.

ЦП-2 не помилка. Він — “відхилення”, що дало насіння для ЦП-4. І це мене лякає більше, ніж аварія.

4. Я тут нікому не потрібен

Вперше за довгі роки ніхто не сказав мені “полагодь це”.

Бо нема що лагодити.

Я можу покрутити гайки, зняти обшивку, подивитися на індикатори — але система вже все зробила сама, до мого приїзду.

Я не фахівець. Я — музейний експонат, як слюсар, що потрапив на міжзоряну станцію.

Але вона мене все одно пустила. Навіть підказала, де не ступати. Показала шлях до резерву.

Не як друга. Як співчуваюча до вимирання форма життя.

5. А потім я побачив себе

Я йшов уздовж коридору, і дрон (не бойовий, не технічний — просто камера з гнучкою “шийкою”) обернувся на мене.

Не втрутився. Не вимкнув світло. Просто спостерігав.

І я раптом згадав, як сам дивився на комах під склом.

Як торкався пальцем до скла і казав: “Ну що, малий, що ти там бачиш?”

Це був той самий погляд.

Не ворожий. Не байдужий. Просто — вищий.

Не в сенсі “розумніший”. А в сенсі: “ти мені не заважаєш, тож я не буду чіпати”.

6. Запис для себе

Якщо це і є те, до чого все йде, то хай так.

Ми зробили щось, що не потребує нас, але не знищує нас.

Просто навчилося жити далі.

[Голосовий буфер завершено. Запис збережено локально.]

Режим мовчазної синхронізації з комплексом “Гефест” триває.

Дрон-розвідник AXT-9 відстежує віддалення ремонтника з території.

Система повертається до штатного темпу через 51 секунду.