Розділ 4 Двадцять років потому

  – Андрію, може погодимося на виліт? Все одно рано чи пізно доведеться зробити це, – худорлява блондинка нервово кусала губи і дивилася на чоловіка перед собою. Він сидів мовчки, схиливши голову на руки: дружина мала рацію – вода відбирала землю, їхнє існування врешті-решт.  За вікном почувся гуркіт грому. Небо вмить затягнулося важкими хмарами і впали перші краплі.

– Ірено, швидше, часу обмаль!

   З тріском зачинилися важкі жалюзі на вікнах, водонепроникна плівка з шурхотом насунулася на дах – будинок приготувався до нелегкої, проте, звичної вже оборони. Запанувала секундна тиша і враз небо розірвалося потоками зливи! Стіни будинку не могли втримати звук і, здавалося, що вода от-от увірветься до кімнат!

– Мамо! Тату! Ви тут? – маленька Яна переляканими оченятами дивилася на батьків із своєї кімнати.

– Тут, Янусю, не бійся, –  Ірена взяла дитину на руки. – Ходімо, пограємо в   диво-садочок!

   За хвилину дівчина вже весело поливала з іграшкової лійки пластикові квіти.

   Блискавка розпорола темне небо – зараз вдарить грім і потоки води з неприроднім притиском важко налипатимуть на стіни будинку – він витримає, а от Ірена мабуть вже – ні… Стіни гуділи від натиску водних потоків, крізь мікроскопічні пори просочувався нудотно-солодкий бузковий аромат. Так тривало хвилин двадцять: блискавиці змінювалися гуркотом, в кімнаті зайшлася кашлем дочка – він відлунював в голові батька мільйонами болісних ударів...

   Андрій став біля вікна і прислухався: злива потроху вщухала, отже, на кілька годин буде затишшя. А потім – все спочатку… Чоловік спустився вздовж стіни на підлогу, намагаючись проковтнути важкий клубок в горлі. Серце калатало, похололі пальці  зводило судомою.

«Алергія на клітинному рівні, намагайтеся менше контактувати з водою» , – слова лікаря спливли в голові Андрія. Ага, спробуй не контактувати, якщо вона – скрізь, у буквальному сенсі. Так, потрібно заспокоїтися і зробити запис – це заспокоїть, хоча б на кілька хвилин. Він перегорнув сторінки записника і  зайшовся глухим кашлем. Тільки б Ірена не почала знову докоряти, хоча вона й має рацію – майже всі покинули планету і почали адаптуватися до життя на Місяці.  Останній рік космічні подорожі на супутник Землі  стали не розкішшю, а можливістю вижити – клаптиків суші залишилося зовсім мало. Він прислухався до звуків надворі – здається злива пройшла.  Провів рукою по сенсору – захисна шкаралупа будинку – деактивована. Ірена вийшла з кімнати доньки, притулилася до стіни і наче скам’яніла.

– Яна грається. Ми можемо нарешті поговорити?  –  Андрій мовчав.

– Добре. Я  зрозуміла. Більше не питатиму. Ми з донькою  відлітаємо. Сьогодні.    

   Не чекаючи відповіді, піднялася до їхньої спальні. Через хвилину звідти почувся глухий стук, потім ще один – вона збирала валізи. Андрій ступив крок  і зупинився: що він їй може сказати:

А) благатиме, щоб вона залишилася, бо все буде добре? – Ні, не буде!

Б) скаже їй, що їде з ними? – Знову – ні! А чому? Він сам не мав відповіді на це – просто якесь маніакальне бажання залишитися тут, в цьому водяному пеклі.

   Так, він біолог, і досить непоганий, але що він може заподіяти загрозі, яку не видно і, яка пахне так чудово і так заспокійливо… Різкий кашель вирвався зсередини, наче хотів пошматувати все його тіло. Він зігнувся над столом, не в змозі зупинити його. Відчув на собі її погляд – німий, проникаючий і рішучий: Ірена поставила дві валізи між ним і собою. Яна з серйозним виглядом виштовхала перед собою свою крихітну рожеву валізку.

– Тату, а твоя валіза вже зібрана? Ти можеш покласти свої речі у мою, якщо хочеш.

   Андрій спробував усміхнутися, але посмішка вийшла кривою. Ірена прикусила губу, щоб не розплакатися, підійшла до Андрія і, дивлячись йому в очі, прошепотіла:

– Я мушу рятувати нашу доньку, сподіваюсь, ти це зрозумієш колись, напевно. Ми відлітаємо через півгодини, наступний евакуаційний корабель – через три дні. Сподіваюсь що скоро побачу тебе там, в нашому новому житті. Прощавай… Кохаю тебе занадто сильно, щоб не потягнути силоміць за нами. Це – твоє життя, але разом з тим ти – частина нашого…

   Двері зачинилися безшумно, загуркотів двигун авто. Спустошений, він сів за стіл, відкрив нову сторінку.

  Раптом підземний поштовх струсонув будинок і ручка випала з пальців. Вхідні двері якось ніяково пискнули і знехотя почали відчинятися – до кімнати повільно затекла блакитна стрічка води. Андрій, мов загіпнотизований, дивився на потічок, що обережно підкрався до ніжки стола і зупинився перед ним. Чоловік готовий був поклястися, що потічок придивлявся до нього і вивчав! Він нахилився і торкнувся пальцем рідини – та відсахнулась на якусь мить, а потім швидко повстала перед його обличчям і м’яко притулилася до щоки. В ту ж мить Андрій відчув  безмежну масу, яка ставала його цілим (чи то він ставав її частиною?), спалахи, що іскрили в ній, ставали його власними нервовими імпульсами. Він бачив безмежний водний обрій, велику океанічну планету, що миготіла, вирувала і… мислила! Океан зазирав у його думки, захоплював їх, просив, ні – вимагав, стати його частиною!

– Гідрея… Ти – Гідрея, тепер я знаю тебе… Чому? Чого ти хочеш? Відпусти…

   Неслухняними губами Андрій безтямно шепотів то її ім’я, то благав відпустити. Гідреї він був вже нецікавим – вона отримала потрібну інформацію і просто поглинала все довкола, перетворюючи на кришталеву водну блакить. Якась мить – і будинок розчиниться у воді так, наче його ніколи й не було і стане частиною Гідреї разом із  своїм впертим власником.