25.2

Я стаю на лінію вогню. Ерік зупиняється поруч, але не втручається, даючи мені простір. Глибоко вдихаю, намагаючись відкинути всі думки. Немає жодного Міда. Немає жодного балу. Немає жодної магії. Тільки я, мішень і стріла.

Натягую тятиву. М’язи спини та плечей приємно напружуються. Це знайомий біль, він заспокоює. Видихаю. Стріла летить із сухим свистом і вгризається прямо в центр мішені. Потім ще одна. І ще. Я входжу в ритм, відчуваючи, як гнів і тривога виходять із мене з кожним пострілом.

— Вражаюче, — голос Еріка звучить зовсім близько. — Ваша техніка бездоганна, але ви занадто напружуєте ліве плече. Дозвольте?

Він обережно підходить ззаду. Його руки лягають на мої плечі. Дотик теплий, спокійний і — що найважливіше — абсолютно позбавлений того магічного жару, який є в Міда.

Від Еріка пахне чистою шкірою, травою та вітром. Це безпечно. Це зрозуміло.

— Ось так, — шепоче він, злегка виправляючи мою поставу. Його пальці торкаються моїх рук, коригуючи хват. — Стріляйте зараз.

Я відпускаю тятиву, і стріла розщеплює попередню в самому центрі. Я мимоволі сміюся, повертаючись до нього.

— Дякую, лорде Еріку. Ви чудовий вчитель.

— А ви — талановита учениця, — відповідає він, і в його погляді я бачу щось більше, ніж просто повагу до воїна. Це зацікавленість чоловіка жінкою, ніжна й відкрита. — Троксі справжній щасливчик. Я б віддав багато, щоб мати таку супутницю на полюванні.

Мої щоки злегка червоніють. Це так незвично — отримувати щирі компліменти, які не приховують під собою погроз чи маніпуляцій. З Еріком усе просто.

Але раптом повітря навколо нас змінюється. Воно стає важким, сухим, і я відчуваю знайомий запах озону. Радість миттєво зникає, залишаючи по собі гіркий осад страху.

Я обертаюся. Мід стоїть біля входу на майданчик. Він не в обладунках, а в чорному камзолі, але його постать випромінює таку силу, що всі воїни навколо мимоволі припиняють тренування.

Його обличчя — це маска люті, така ж нещадна, як вулкан, що от-от вибухне на горизонті. Погляд прикутий до рук Еріка, які все ще лежать на моїх плечах.

— Я бачу, тренування йде повним ходом, — голос Міда тихий, але в ньому чується неприхована небезпека.

Ерік повільно прибирає руки й вклоняється, але я помічаю, як він згруповується, готуючись до захисту.

— Принце Міде. Ми саме вивчали нордлендську техніку стрільби. Принцеса Катрін має неймовірний талант.

Мід підходить до нас. Кожен його крок відлунює в моїй голові, наче удар молота.

Бум-бум-бу…

Він зупиняється між мною та Еріком, і я відчуваю, як від нього виходить хвиля жару, що змушує шкіру пекти.

— Техніка, — повторює Мід, і в його очах спалахують червоні іскри. — Цікаво. Я не знав, лорде Еріку, що у ваші обов’язки командира гвардії входить обіймати наречену майбутнього короля під час її розваг.

— Я лише допомагав з поставою, Ваша Високосте, — спокійно відповідає Ерік, але я бачу, як напружується його рука на руків’ї меча.

Мід повертається до мене. Його погляд ковзає по моєму вбранню — по штанах, по туніці, по розкуйовдженому волоссю.

У його очах зневага змішується з чимось іншим, що він намагається приховати, але я відчуваю це — ревнощі. Дикі, первісні ревнощі людини, яка вважає мене своєю власністю.

— Ти мала бути в малій залі годину тому, — каже він мені. — Замість цього ти обтискаєшся з моїми офіцерами на очах у всієї гвардії. Ти забула, хто ти? Забула про гідність, принцесо?

— Я нічого не забула! — вигукую я, відчуваючи, як власний гнів закипає всередині. — Я займаюся тим, що мені подобається. Троксі дозволив мені тренуватися тут. А лорд Ерік був настільки люб’язний, що приділив мені час. Це не ваша справа, Міде!

— Троксі немає! — гарчить він, і навколо його пальців починає з’являтися легкий дим. — Тепер я відповідаю за тебе. І я не дозволю тобі ганьбити наш рід своїми безглуздими примхами.

Він хапає мене за лікоть і силоміць розвертає до виходу.

— Тренування закінчено, — кидає він Еріку. — І якщо я ще раз побачу вас поруч із нею ближче, ніж на відстані списа, ви зміните свій обладунок на кайдани в підземеллі. Ви мене зрозуміли, лорде?

Ерік блідне, але мовчить. Бачу, як він стискає зуби. Хочу щось крикнути, хочу вирватися, але Мід тягне мене за собою з такою силою, що я ледь встигаю переставляти ноги.

Ми виходимо з майданчика. Він не відпускає мене навіть у коридорах палацу. Його хватка болюча, його присутність душить.

— Ти з глузду з’їхав! — шиплю я, коли ми опиняємося в безлюдному переході. — Ти принизив Еріка! Він нічого не зробив!

Мід різко зупиняється і притискає мене до стіни. Знову. Його обличчя зовсім поруч, і я бачу, як піт стікає по його скронях. Його магія вирує, виходить з-під контролю.

— Він торкався тебе, — шепоче він, і в цьому шепоті стільки люті, що в мене перехоплює подих. — Він дивився на тебе так, ніби має право. Ніхто не має права торкатися тебе, крім Троксі. Або… мене.

Ми дивимося одне на одного.

Повітря між нами іскрить. Я відчуваю його серцебиття — воно таке ж шалене, як і моє.

Він ненавидить мене.

Я ненавиджу його.

Але в цій ненависті є щось таке густе і тягуче, що ми обидва не можемо відірватися.

— Я ненавиджу тебе, Міде, — шепочу свої думки вголос.

— Знаю, — відповідає він, і його погляд на мить опускається до моїх губ, перш ніж він знову стає кам’яним. — Але ти будеш робити те, що я скажу. Іди до своїх покоїв. І не виходь звідти, поки я не дозволю.

Він відпускає мене й розвертається, залишаючи мене саму.

Я стою в коридорі, важко дихаючи, і відчуваю, як мій дар зцілення пульсує в долонях, ніби просячись назовні. Ніби хоче зцілити мене, але я хочу вдарити Міда.

Троксі поїхав. І тепер я справді в пеклі. Це пекло має очі Міда, і я боюся, що скоро почну звикати до цього вогню.