25

Ранок після балу приносить із собою не полегшення, а важке, густе відчуття неминучості.

Сонце Меднессу, яскраве й нещадне, пробивається крізь щілини в завісах моїх покоїв, малюючи на підлозі довгі золотисті смуги, схожі на ґрати.

Я лежу в ліжку, дивлячись у стелю, і відчуваю, як кожна клітина мого тіла відгукується вчорашнім танцем. Моє зап’ястя все ще прикрашене блідо-червоним слідом від пальців Міда — міткою, яку я не можу стерти ні водою, ні закляттями.

Троксі вже далеко. Я уявляю, як його карета долає гірські перевали, прямуючи до Міста Богів — місця, про яке я марила роками.

Він їде туди вивчати стародавні сувої, слухати лекції професорів і спостерігати за зорями в телескоп, поки я залишаюся тут, у серці вогняного королівства, під наглядом людини, яка бачить мене наскрізь і ненавидить за те, що бачить.

— Принцесо, ви вже прокинулися? — голос Фіреї звучить приглушено з-за дверей.

— Заходь, — відповідаю я, сідаючи на ліжку.

Вона входить, несучи тацю зі сніданком, але її погляд прикутий не до їжі, а до мого обличчя. Фірея виглядає стурбованою. Вона все бачила вчора. Весь палац бачив.

— Принц Мід наказав передати, що очікує на вас у малій залі через годину для обговорення вашого розпорядку, — каже вона. — Він… він виглядає сьогодні особливо суворим.

Я відчуваю, як усередині мене здіймається хвиля протесту.

Очікує на мене? Розпорядок він обговорюватиме?

— Нехай очікує, — відрізаю я, скидаючи ковдру. — Сьогодні я не маю наміру слухати його нотації. Фіреє, де мій одяг для тренувань? Той, про який ми домовлялися.

Служниця вагається, але потім підходить до шафи й дістає вбрання, яке навряд чи сподобалося б моєму батькові чи королю Раймонду.

Це штани з м’якої темної шкіри, зручна лляна туніка та високі чоботи. Жодних корсетів, жодних довгих спідниць, що заважають рухам. Тільки свобода.

— Принцесо, якщо принц Мід побачить вас у цьому…

— То він побачить жінку, яка збирається стріляти з лука, а не ляльку для балів, — перебиваю я її. — Допоможи мені одягнутися.

Коли я виходжу з покоїв, палац здається мені лабіринтом, повним ворожих очей.

Кожен зустрічний гвардієць, кожна служниця проводжають мене поглядом, нагадуючи, що я чужа тут. Я відчуваю, як за моєю спиною розквітають плітки про вчорашній танець і про сьогоднішній одяг.

Але я тримаю спину рівно. Сьогодні мені потрібен простір. Мені потрібні дзвін тятиви й свист стріли — єдині звуки, що здатні заглушити голос Міда в моїй голові.

Я прямую до тренувального майданчика, про який розповідав Троксі.

Шлях лежить через внутрішні двори, де повітря пахне залізом і гарячим камінням. Чим ближче я підходжу, тим виразніше чую вигуки воїнів та удари сталі. Це світ чоловіків, світ сили, і я впевнена, що моя поява тут не залишиться непоміченою.

Вхід на майданчик охороняють двоє велетнів у повних обладунках. Вони схрещують списи перед моїм носом.

— Сюди не можна, дівчино, — грубо каже один із них, не впізнаючи мене в моєму простому одязі.

— Я принцеса Катрін, — кажу спокійно, дивлячись йому просто у щілину шолома. — І я прийшла на запрошення принца Троксі та лорда Еріка. Опустіть зброю.

Вартові перезираються, помітно ніяковіючи, і повільно розступаються. Я входжу на майданчик.

Тут панує хаос організованої битви. Десятки чоловіків тренуються в рукопашному бою, стріляють по мішенях, бігають зі спорядженням.

Але моя увага прикута до високого чоловіка в легкому шкіряному обладунку, який стоїть посередині майданчика й роздає вказівки. Це Ерік.

У сонячному світлі він виглядає ще привабливішим, ніж у залі: його світле волосся зібране в хвіст, а на обличчі грає зосереджена, але доброзичлива усмішка.

Він помічає мене не одразу. Тільки коли я підходжу до стійки з луками, він обертається. Його очі розширюються від здивування, а потім наповнюються щирим захопленням.

— Принцесо Катрін? — він підходить до мене швидким, енергійним кроком. — Я не очікував побачити вас так рано. І в такому… цікавому вбранні.

Я відчуваю, як на моєму обличчі з’являється перша за сьогодні справжня посмішка.

— Троксі сказав, що ви не заперечуватимете, лорде Ерік. Мені потрібно… випустити пару. А сукні Меднессу, хоч і прекрасні, не надто сприяють стрільбі.

Ерік сміється, і цей звук — чистий, відкритий — діє на мене як ліки.

— Ви абсолютно праві. Штани — це найкращий винахід людства після лука. Троксі розповідав, що ви майстерна стрільчиня, але я хотів би побачити це на власні очі. Ви дозволите?

— З радістю, — відповідаю я, обираючи лук. Він важчий за мій нордлендський, виготовлений із темного дерева з мідними вставками. Тятива туга, але слухняна.