24

Відстань між нами скорочується до тієї межі, де закінчується етикет і починається щось значно темніше, майже первісне.

Мід зупиняється так близько, що я відчуваю жар його тіла — це не просто тепло людської плоті, а справжнє пашіння розпеченої печі, що змушує повітря навколо вібрувати, а моє дихання завмирати десь у глибині легень.

Я стою, притиснута спиною до холодної мармурової колони.

Цей контраст між льодом за плечима та вогнем попереду здається ідеальною метафорою мого життя в цьому королівстві.

Його очі більше не здаються людськими. У глибині зіниць мерехтить те саме небезпечне червоне світло, яке я зафіксувала крізь натовп.

Він мовчить, але ця тиша важча за будь-який крик.

Я бачу, як напружуються м'язи на його шиї, як роздуваються ніздрі від кожного важкого вдиху.

Мід нагадує хижака, який щойно вистежив здобич, що насмілилася вкусити його першою.

— Ти... — його голос низький, хрипкий, звучить як гуркіт каміння, що зривається з гірської вершини. — Ти щойно це зробила. Свідомо. Зухвало. Ти випустила свій дар прямо мені в обличчя?

Я не відводжу погляду, хоча кожна клітина мого тіла благає мене зникнути, розчинитися в тінях цієї зали.

Серце калатає об ребра так шалено, що здається — воно от-от проломить грудну клітку. Але я принцеса Нордленду. Мене вчили тримати обличчя навіть тоді, коли світ навколо руйнується.

— Я не розумію, про що ви, принце Міде, — кидаю я, намагаючись додати голосу крижаної зневаги, яка завжди була моєю найкращою зброєю. — Можливо, ви просто перевтомилися від власних обов'язків? Кажуть, керувати стихіями — виснажлива справа.

Він раптом робить різкий, майже блискавичний рух. Його рука злітає вгору, і перш ніж я встигаю здригнутися, він хапає мене за зап'ястя.

Тонкі пальці — наче розпечені залізні обручі. Я ледь стримую зойк. Цей дотик не просто болючий — він магічний.

Крізь місце контакту в моє тіло просочується його сутність: темна, дика, некерована, палюча.

Вона пробуджує мій власний дар, змушуючи його пульсувати в жилах у божевільному, болісному ритмі.

— Не смій мені брехати! — сичить він, нахиляючись до мого вуха так близько, що я відчуваю його гарячий подих на щоці.

Це інтимність, що межує з насильством.

— Твій сплеск ледь не вивів мене з рівноваги. Ти вдарила по моєму сприйняттю просто тут, під носом у батька. Перевіряла мене? Хотіла дізнатися, чи правда те, що шепочуть служниці в коридорах?

— Пустіть, ви робите мені боляче, — я намагаюся вирвати руку, але це лише провокує його.

Мід притискає моє зап'ястя до колони над головою, фіксуючи мене на місці.

Тепер між нами не залишається жодного вільного дюйма. Я відчуваю кожну лінію його міцного тіла, чую, як нерівно б'ється його серце.

У залі — сотні людей. Музика продовжує грати, гості сміються та п'ють вино, не помічаючи, що тут, у тіні, розгортається справжня катастрофа.

— Твій наречений поїхав, Катрін, — каже він, і в його голосі з'являється жорстока, майже хвороблива насолода. — Троксі більше не тут. Він далеко, у своєму Місті Богів, здійснює твою мрію, поки ти гниєш у цій золотій клітці. Більше немає кому за тебе заступитися перед королем. Тепер ти — моя особиста відповідальність. І я навчу тебе покори, якої тобі так бракує.

Його слова б'ють болючіше за будь-який фізичний удар. Згадка про Троксі дряпає свіжу рану в душі.

Мій наречений справді поїхав, забравши останню краплю доброти, яку я бачила в цьому палаці. Тепер я залишилася наодинці з цим монстром.

Раптом музика змінюється.

Оркестр затягує повільну, напружену мелодію — це "Танець Попелу", традиційний меднесський ритуал, який виконують лише члени королівської родини або вища знать.

Люди навколо починають розступатися, утворюючи широке коло в центрі зали.

Мід раптом відпускає моє зап'ястя, лише щоб перехопити мою долоню в офіційному жесті. На його обличчі з'являється хижа, торжествуюча посмішка.

— Ти хотіла уваги, принцесо? Ти її отримаєш. Давай покажемо їм, який чудовий союз чекає Меднесс.

Він силоміць виводить мене на середину зали. Я чую, як шепіт придворних наростає, наче шум хвиль перед штормом.

«Дивіться, принц Мід веде наречену свого брата на танець!».

«Така пристрасть... чи це ненависть?».

«Вона виглядає як вогонь у його руках».

Я бачу обличчя короля Раймонда — він сидить на троні, підперши підборіддя рукою. У його погляді — зацікавленість експериментатора, який спостерігає за реакцією двох хімічних елементів.

Ми стаємо в позицію. Його рука лягає на мою оголену спину, і я здригаюся від електричного розряду, що пронизує хребет. Тканина моєї сукні здається надто тонкою, майже неіснуючою.

Його долоня настільки гаряча, що мені здається — на моїй шкірі залишиться вічний опік у формі його пальців.

Танець починається.

Це не той витончений вальс, до якого я звикла в засніжених залах Нордленду. Меднесський танець — це боротьба. Серія різких рухів, поворотів, де кожен крок — виклик, а кожна зупинка — протистояння.

Мід веде агресивно, майже грубо, змушуючи мене підкорятися його ритму.

Він кружляє мене так швидко, що червоний шовк моєї спідниці здіймається в повітря, оголюючи ногу до стегна. Мені байдуже на погляди. Я бачу лише його очі.

— Твій лід... — шепоче він, коли ми зближуємося в черговому па, так що мої губи майже торкаються його підборіддя. — Він такий самотній, Катрін. Ти ховаєш його за манерами, за фальшивою посмішкою. Але я відчуваю, як він плаче всередині тебе. Він хоче, щоб я його розтопив. Він прагне мого жару.

— Ти нічого про мене не знаєш! — кидаю я крізь зуби, вкладаючи в слова всю свою ненависть. — Твій вогонь лише руйнує. Ти боїшся мене, Міде. Ти відчуваєш, що я — єдина, кого ти не можеш просто спалити своїм гнівом. Мій холод — твоя загибель.

Він різко смикає мене на себе, притискаючи так щільно, що я відчуваю кожну лінію його напружених стегон.

Його пальці впиваються в мою талію, залишаючи синці, які я носитиму тиждень. Повітря навколо стає нестерпно гарячим, важким від запаху озону та гарі.