19

Троксі знаходить мене на балконі мого покою, де я стою мов зачарована, вдивляючись у величні гірські вершини, що височіють на обрії. Вітер пестить моє волосся, а я намагаюся вгамувати вихор думок, що крутиться в голові, наче буревій перед грозою.

— Катрін, — його голос м'який, як оксамит, і я обертаюся, відчуваючи, як напруга дещо відступає. — Я хотів показати тобі одне місце. Місце, де, сподіваюся, ти знайдеш трохи спокою.

Його усмішка тепла й щира, наче промінь сонця крізь хмари, і я не можу відмовити. Справжня турбота в його очах зігріває серце.

— Гаразд, — киваю я, дозволяючи собі вперше за цей ранок посміхнутися без напруги.

Ми йдемо довгими коридорами палацу. Потім виходимо на внутрішній двір, залитий сонцем. Троксі веде мене до великого тренувального майданчика, де повітря наповнене дзвоном сталі об сталь і голосами майбутніх лицарів, що відточують своє мистецтво.

— Це наш тренувальний двір, — пояснює він з гордістю. — Тут готують королівську гвардію та найдоблесніших лицарів королівства. А ось там, — він вказує на окрему частину майданчика, де в тіні старовинних дерев стоять ряди мішеней, — місце для стрільби з лука.

Моє серце підстрибує, наче птах, що зірвався з клітки. Мішені. Луки. Струни, що співають під пальцями. Моя улюблена справа — єдине, що завжди дарувало мені відчуття свободи. Він дотримав слова, і це так приємно.

— Ти можеш приходити сюди, коли завгодно. Лорд Ерік, командуючий королівської гвардії, наглядає за тренуваннями. Він мудрий воїн і чудова людина. Впевнений, він буде радий допомогти тобі вдосконалити твоє мистецтво.

Я дивлюся на мішені, відчуваючи, як щось усередині мене — тугий вузол тривоги — трохи послаблюється. Хоча б це. Хоча б одна річ у цьому чужому королівстві, що робить моє перебування трохи приємнішим.

— Дякую, — кажу я тихо, і ці слова йдуть від самого серця.

Троксі дивиться на мене уважно, і його усмішка слабшає, змінюючись виразом справжньої турботи.

— Катрін, — каже він м'яко, ступаючи ближче. — Що не так? Я бачу тінь смутку в твоїх очах. Що тебе гнітить?

Стискаю губи, намагаючись знайти потрібні слова. Безглуздо скаржитися на долю, яку я не можу змінити, на вибір, якого в мене ніколи не було. Але щось усередині не витримує — тягар мовчання стає занадто важким.

— Троксі, — кажу я, зустрічаючись з ним поглядом. — Я розумію, що твій батько прийняв рішення щодо Міда. Розумію, що його воля непохитна. Але... чи не міг би ти попросити його передумати? Я не хочу, щоб твій брат був моїм супровідним. Він мене не терпить, а я... я сама дам собі раду. Обіцяю тобі, що не завдам клопоту.

Троксі зітхає глибоко, і в його очах з'являється щире співчуття, змішане з безпорадністю.

— Катрін, я розумію тебе більше, ніж ти думаєш. Але я не можу піти проти волі батька. Його слово — непохитний закон у цьому королівстві, міцніший за сталь і стародавніший за гори.

Він робить паузу, потім усміхається трохи хитро, і в його очах спалахує іскра.

— Хоча, знаючи Міда, він сам придумає собі купу справ, щоб уникнути балів і церемоній. Тим більше зараз — Вулкан прокинувся, і його треба заспокоїти, поки його гнів не спалив усе навколо.

Я дивлюся на нього здивовано, відчуваючи, як моє серце завмирає.

— Вулкан? — повторюю я, не вірячи своїм вухам. — Як Мід, звичайна людина, може заспокоїти вогняну гору? Як він може приборкати стихію, що спалює все на своєму шляху? Це звучить безглуздо! Тим паче… коли ми сюди прийшли ти сказав…

Троксі усміхається загадково, і в його погляді з'являється щось давнє, таємниче.

— Як моя дружина та майбутня королева, Катріне, ти скоро дізнаєшся всю правду, — каже він, знижуючи голос до пошепки, наче ділиться священним знанням. — У нашому королівстві вирує стародавня магія, магія, яка існувала задовго до перших людей. Вона живе в землі, дихає в горах, палає у вогні. І зазвичай первенці королівської родини народжуються з даром — вони навчаються цієї магії, стають її носіями та захисниками нашого роду. А вже другий син успадковує корону і трон. Тому я їду, а Мід залишається тут.

Я теж первісток, майже… Чи означає це, що мій дар зцілення теж має захищати рід?

— Мід, — продовжує Троксі, і в його голосі чується повага, навіть благоговіння, — володіє цією магією. Вона тече в його жилах, як вогняна ріка. Він не просто принц, Катрін. Він захисник Меднессу, той, хто стоїть між нами і гнівом стихій. Тому в нього справді є справи набагато важливіші за бали, танці та придворні плітки.

Раптом усе набуває іншого сенсу — наче хтось переставив шматочки мозаїки, і картина змінилася. Мід знає про мою магію.

— Я... не знала.

— Звісно, не знала, — каже Троксі м'яко, і в його очах тепло. — Це не те, про що говорять на дипломатичних зустрічах чи за столом переговорів. Це таємниця нашого роду, яку ми бережемо від сторонніх очей. Але тепер ти частина нашої родини, частина цієї давньої історії, і ти маєш право знати правду.

Він кладе руку мені на плече, і цей жест наповнений братерською турботою.

— Дай Міду час, Катріне. Він не такий, яким здається на перший погляд. За його холодною маскою ховається людина, що несе важкий тягар. І хто знає, можливо, коли ви краще дізнаєтеся один одного, ви знайдете спільну мову. Можливо, навіть більше.

Я відчуваю, як щось стискається в грудях — не від страху, а від чогось набагато небезпечнішого. Від того неспокою, який охоплює мене щоразу, коли Мід з'являється поруч. Від того божевільного серцебиття, що прискорюється, коли він стоїть занадто близько.

— Ні, — кажу я різкіше, ніж мала намір, і Троксі здивовано підводить брови. — Я не хочу його пізнавати. Взагалі не хочу. Мені байдуже, яка в нього магія, які таємниці чи обов'язки. Це не змінює того факту, що він мене не переносить, а я...

Я замовкаю, кусаючи губу. А я не можу бути поруч з ним, бо щоразу втрачаю спокій. Бо він змушує мене відчувати те, чого я не маю права відчувати.

— Троксі, будь ласка, — говорю я тихіше, але рішуче. — Я не прошу тебе піти проти волі короля. Просто... знайди спосіб, щоб Мід міг зосередитися на своїх справах, а я — на своїх. Нехай буде так, наче цього призначення не існує. Він буде задоволений, я — теж. Усі виграють.