15

Карета зупиняється з різким ривком, і я ледь встигаю вхопитися за край сидіння.

Крізь вікно поступово проступають чіткі обриси палацу — споруди з чорного обсидіану, що відблискує та мерехтить у теплих променях заходячого сонця, наче живий вулканічний камінь, що зберіг у собі первісну силу землі. Це зовсім не золото, до якого я звикла у Нордленді, не та блискуча розкіш північних палаців.

Тут панує абсолютно інша, самобутня естетика — естетика неприборканої сили, таємничої темряви та полум'яної пристрасті, що пронизує кожен камінь цієї незвичайної будівлі.

Двері кареті відчиняються, і я роблю перший крок на землю Меднессу.

Повітря тут помітно густіше й важче, ніж у Нордленді, воно насичене міцним, різким запахом сірки, що змішується з дивовижно солодким ароматом незнайомих квітів, які ростуть буквально всюди — навіть у найнесподіваніших місцях, пробиваючись крізь вузькі тріщини та щілини між масивними кам'яними сходами.

Палац здіймається високо наді мною, вражаючи своєю величчю й одночасно випромінюючи відчуття чогось загрозливого, первісного, неприборканого. Його стрімкі вежі, гострі й темні, пронизують небо, здається, сягаючи самих хмар, а величезні вітражні вікна безперервно мерехтять яскравими відтінками червоного, насиченого оранжевого та блискучого золотого — створюючи враження, наче справжнє живе полум'я назавжди застигло всередині прозорого скла, зберігаючи свою вогняну сутність.

Озираюся в пошуках Міда, але його немає. Він зник так само раптово, як і з'явився в моєму житті. Лише Троксі стоїть поруч, простягаючи руку, щоб допомогти мені вийти.

— Ласкаво просимо до вашого нового дому, принцесо, — каже він із ввічливою посмішкою.

Я беру його руку, хоча в грудях защеміло від невизначеності.

Куди він поділився? — питання крутиться в голові, але я не наважуюся його озвучити. — Куди зник Мід?

Троксі веде мене всередину.

Хол вражає — стелі високі, стіни з чорного каменю прикрашені вогненними чашами, що палають без дров. Підлога викладена мозаїкою з обсидіану та червоного мармуру, що нагадує потоки застиглої лави. Тут немає м'якості, затишку, до якого я звикла. Все побудоване на силі, волі, жертовності.

Люди — слуги, вартові, хтось із знаті — зупиняються, дивлячись на мене. Їхні погляди відчутні, наче дотики. Чую шепіт:

— Дитя з Півночі...

— Очі світанку...

— Вона справді така бліда...

Я тримаю спину рівно, хоча всередині все стискається. Я — чужинка. Диво. Можливо, загроза.

Коли я проходжу повз чергову вогненну чашу, полум'я раптом змінює колір — з червоного на біло-золотий.

Воно спалахує яскраво, майже сліпуче, а потім повертається до звичного червоного мерехтіння.

Навколо чути здивовані вигуки. Хтось із слуг відступає назад. Троксі на мить зупиняється, його брова здіймається вгору.

— Цікаво, — бурмоче він тихо, але нічого більше не каже.

Я роблю вигляд, що нічого не сталося, хоча серце калатає. Що це було?

Троксі веде мене далі, представляючи слуг. Імена зливаються в одне — Дарен, Кесса, Лориан — поки нарешті не зупиняємося біля молодої дівчини з темним волоссям, зібраним у складну зачіску, та очима кольору міді.

— Це Фірея, — каже Троксі. — Вона буде твоєю особистою служницею. Допоможе з усім, що тобі знадобиться.

Фірея робить реверанс, її рухи граціозні й точні.

— Честь служити вам, принцесо.

— Дякую, — відповідаю я, намагаючись вкласти в голос більше впевненості, ніж відчуваю.

Троксі помічає мій розгублений вигляд. Він нахиляє голову, вивчаючи мене з тією ж увагою, яку приділив би незнайомому артефакту.

— Ти виглядаєш неспокійною, моя майбутня дружина. Чим ти цікавишся? Можливо, я зможу зробити твоє перебування тут комфортнішим.

Я вагаюся мить, потім вирішую сказати правду. Принаймні частину.

— Я люблю читати книги. І... стріляти з лука.

Троксі мовчить довго. Занадто довго. Я бачу, як він обмірковує мої слова, зважує їх, оцінює.

— Книги, — нарешті каже він. — У нас є велика бібліотека. Ти матимете доступ до неї у будь-який час. Це найменше, що я можу зробити для тієї, хто врятувала мені життя.

Я відчуваю, як щось всередині мене розслаблюється. Бібліотека. Відповіді.

— Що до стрільби з лука... — він знову замовкає, нахмурившись. — Це незвично для принцеси. Але я подумаю, як це можна влаштувати.

— Дякую, — кажу я щиро.

Він киває, і я помічаю щось важливе: Троксі надто керований. Він думає довго, виважено, передбачає кожен крок. Це чоловік правил, традицій, обов'язку. І це на мою користь. З ним можна працювати, його можна передбачити. Він не Мід — непередбачуваний, небезпечний, таємничий.

Можливо, — думаю я, дивлячись на Троксі, — старший брат майбутнього короля взагалі не з'явиться. Можливо, він занятий іншими справами. Можливо, життя в Меднессі мені сподобається.

Але навіть коли я думаю це, десь на краю свідомості залишається образ темних очей, посмішки, що приховує більше, ніж відкриває, і голосу, що звучить наче загроза водночас.

Мід зник. Але я відчуваю — він не зникне назавжди.

І чомусь ця думка лякає мене менше, ніж мала б.

Далі Троксі веде мене коридором, що здається нескінченним. Стіни прикрашені гобеленами з вогненними драконами та сценами битв — історія Меднессу, виткана червоним та чорним.

— Твої покої тут, — каже він, зупиняючись біля масивних дверей з темного дерева, інкрустованих мідними візерунками.

Двері відчиняються, і я заходжу всередину.

Кімната велика, набагато більша за мою спальню в Нордленді. Високі стелі, широке вікно з виглядом на гори, що палахкотять червоним на тлі заходячого сонця. Велике ліжко з балдахіном із темного оксамиту, комод, туалетний столик, крісла біля каміна, в якому вже палає вогонь.

Все виконано в темних відтінках — чорному, бордовому, глибокому синьому. Це не мій стиль, але є в цьому щось гіпнотичне, щось, що змушує затримати погляд.

— Якщо тобі щось не подобається, скажи Фіреї, — каже Троксі. — Вона все влаштує.