14

Карета гойдається на нерівній дорозі, колеса з тупим стуком долають вибоїни. Я сиджу навпроти Троксі, який дрімає, прихилившись до оббивки сидіння. Мід — поруч з ним, застиглий у своїй звичній нерухомості. Його погляд спрямований у вікно, але я відчуваю, як час від часу він ковзає по мені, наче невидимий дотик.

У голові крутиться остання розмова з братом. Його слова про родючість досі лунають у вухах, залишаючи гіркий присмак.

— Нехай боги дарують тобі плодовитість, сестро! — він сказав це на останок з бридкою іронією.

Я завжди дивувалася нашій непохожості. Двійнята, народжені в один день, але такі різні — наче нас розділяють не хвилини, а цілі епохи. Він — ідеальний спадкоємець, татків улюбленець. Я — дівчина, яка ніколи не вписувалася в придворні канони. Тепер, коли я знаю правду, все стає на свої місця. Ми не просто різні. Ми — з різних світів.

Дивно, але я більше не сумую за домом.

Замок Нордленду, його холодні коридори, пронизливі вітри з гір — все це залишилося позаду, і я не відчуваю жалю. Навіть Троксі, якого я спочатку ненавиділа за саму ідею цього шлюбу, тепер здається мені не ворогом, а можливістю. У його доброті, у його слабкості я бачу простір для маневру, для власних планів.

Лише одне турбує мене. Одна людина в цій кареті викликає занепокоєння, яке я не можу контролювати.

Мід.

Він сидить занадто близько, хоча між нами — ціла карета. Його присутність наповнює простір, робить повітря густішим. Я намагаюся не дивитися на нього, але мій погляд сам повертається, наче приваблений якоюсь невидимою силою. А коли наші очі зустрічаються — на мить, на коротку спалахуючу мить — я відчуваю щось заборонене, щось небезпечне.

Потяг.

Я ненавиджу себе за це. Ненавиджу його за те, що він так легко проникає під мою шкіру, наче має на це якесь право. Він дивиться на мене не як Троксі — з ввічливістю та повагою. Ні. Його погляд інший. Він роздягає, досліджує, присвоює. І найгірше — частина мене не проти. Якась незнайома мені частина.

Раптом Троксі оживає. Він випрямляється, його обличчя світлішає, і він радісно визирає у вікно.

— Нарешті! — вигукує він з дитячою щирістю. — Я відчуваю землі Меднессу!

Він повертається до мене, і в його очах — справжнє полегшення.

— Вибачте, принцесо, якщо мої слова здалися образливими. Я не мав наміру применшувати ваше королівство. Просто... дома мені набагато краще. Тут я відчуваю себе собою.

Я киваю, приймаючи його вибачення, і теж нахиляюся до вікна. І те, що я бачу, забирає подих.

Пейзаж змінився настільки кардинально, що здається, ніби ми перетнули межу між двома різними світами. Нордленд залишився позаду зі своїми засніженими вершинами, кришталево чистим повітрям та суворою, але чесною красою. Меднесс зустрічає мене зовсім іншим обличчям — диким, непередбачуваним, завуальованим таємницями.

Скелясті урвища нависають над дорогою, їхні чорні та сірі відтінки вкриті густою зеленню, яка плазує по камінню, наче живі щупальця якоїсь істоти. Ліси тут темніші, гущавіші, повні тіней, що рухаються в підліску, створюючи ілюзію, що сама земля дихає. Дерева ростуть у химерних формах — їхні стовбури вигинаються, сплітаються, наче замерзлі в танці або вічній боротьбі.

Повітря тут інше. Воно насичене, важке. Я вдихаю — і відчуваю на язиці присмак вологої землі, моху, квітучих рослин, чиїх назв я не знаю, та чогось древнього, забутого, що дрімає глибоко під поверхнею. Це запах життя, яке не припиняється навіть у темряві, життя, що б'є ключем, невпинне й необоротне.

У Нордленді природа була суворим учителем — там треба було боротися за виживання, пристосовуватися до холоду, шанувати силу гір. Тут природа інша. Вона не карає, не випробовує. Вона спокушає, приваблює, затягує.

Над усім цим нависає туман — не легкий ранковий серпанок, до якого я звикла вдома, а щільна, майже осяжна пелена, що згладжує контури світу, робить його химерним, нереальним. Туман рухається, плине між деревами, обвиває скелі, наче живий. Тут кожна гілка здається рукою, що простягається до мене, кожен камінь — стражем, що спостерігає за нашим просуванням крізь його володіння.

Я ніколи не покидала Нордленду. Ніколи. Мандри існували для мене лише у книгах, у розповідях, у мріях, які я ховала десь глибоко, не сподіваючись їх здійснити. І ось тепер — я тут. Я їду крізь землю, яка існувала для мене лише як далекий міф, як історія з уроків географії. А вона справжня. Жива. Дихаюча.

Серце б'ється частіше. Не від страху — хоча він теж є. Від захоплення. Від дива. Від усвідомлення безкінечності світу, який раптом розкрився переді мною, наче величезна книга, чиї сторінки я тільки починаю гортати.

Я притискаю долоні до скла вікна, намагаючись побачити більше, зафіксувати кожну деталь. Квіти дивовижних форм та кольорів ростуть прямо з каміння — фіолетові, яскраво-червоні, золотисті. У Нордленді квіти були рідкістю, неймовірною знахідкою в короткі літні місяці. Тут вони всюди, буйні, безсоромні, наче оголошують світові своє право на існування.

Птахи — я чую їхні голоси, зовсім несхожі на знайомі крики північних воронів. Тут співають. Мелодії сплітаються, накладаються одна на одну, створюють симфонію, яка супроводжує наш шлях. Я затамовую подих, намагаючись розрізнити окремі ноти, запам'ятати їх.

— Вражає, чи не так? — раптом чую голос Міда.

Озираюся. Здається я не контролюю своїх емоцій.

— Так, — відповідаю я щиро. — Я ніколи... Я навіть не уявляла, що світ може бути таким.

— Меднесс має свій характер. Він не для всіх. Але ті, хто його приймає, ніколи не хочуть покинути.

Його слова лягають важким тягарем. Обіцянка? Чи попередження?

Це земля божевілля, — думаю я, повертаючись до вікна. Але яке прекрасне божевілля.

І Мід — її справжнє втілення. Такий же «скелястий», таємничий, небезпечний. Я розумію це з холодною ясністю: він народився з цієї землі, і вона живе в ньому, тече в його крові. Він — частина цього дикого, неприборканого світу, і це одночасно лякає й зачаровує мене.