13

На світанку, коли перші промені сонця ледь торкнулися вікон, я приймаю рішення: я поїду до Меднессу!

Я поїду не як безмовна наречена чи політична фігура в чужій грі, а як та, що шукає відповіді про своє походження та свій дар.

Прийнявши пропозицію я матиму власну таємну місію.

Замість бути лише нареченою, я досліджуватиму правду про свою родинну спадщину та силу, що тече в моїй крові. Це королівство, частково моє за походженням, може містити ключі до загадок, яких немає в Нордленді.

У древніх бібліотеках, ймовірно, збереглися записи про жінок з даром, подібним до мого. Можливо, я знайду там інших, схожих на мене. Однак я мушу діяти обережно — якщо навколо мого дару справді існує якась змова, то я добровільно крокую прямо в її епіцентр.

А ще є Мід. Він небезпечний, наче зграя скажених вовків, що причаїлася в темряві лісу і чекає на найменшу можливість для нападу. Його очі спостерігають, його розум обчислює, його руки готові схопити те, що йому потрібно. І хоч я народилася на просторах застиглого Нордленду, де вітри загартовують характер і вчать виживати в найсуворіших умовах, мені все одно не приборкати цю зграю голодних хижаків, керованих таким вправним вожаком.

Мід бачить наскрізь, відчуває найменшу слабкість і не вагається скористатися нею.

У Меднессі я триматимусь виключно Троксі. Він дуже милий і теплий, наче літнє сонечко. Мені здається, саме Троксі може зіграти мені на руку. Він набагато м'якший за свого старшого брата і відчайдушно прагне сподобатись.

Я мала б боятися. Незнайоме королівство, чужа культура, підступний Мід... Але, на диво, страх відступає перед щемким почуттям нетерпіння і допитливості. Можливо, вперше за весь час я відчуваю, що рухаюсь у правильному напрямку — навіть якщо цей шлях небезпечний.

Двері моєї кімнати раптом відчиняються без стуку. На порозі стоїть мати. Її обличчя виглядає стомленим, а погляд стурбованим. Вона оглядає мене з голови до ніг, ніби намагається зрозуміти, чи це справді її дочка перед нею.

— Катрін, я маю поговорити з тобою, — її голос тихий, але наполегливий.

Я повільно підіймаюся з крісла, розправляю плечі і дивлюся матері прямо в очі. В цю мить я відчуваю, як рішучість наповнює моє єство.

— Мамо, я вже прийняла рішення, — починаю я твердим голосом. — Я погоджуюсь на шлюб з майбутнім королем Меднессу.

Її очі розширюються від подиву.

— Але ж ще вчора ти була категорично проти! Що змінилося? — запитує вона, роблячи крок до мене.

— Слову короля не можна перечити, — відповідаю я, витримуючи невеликий дипломатичний тон. — Нехай батько спить спокійно, я не зраджу його та своєму слову.

Королева завмирає на місці, ошелешена моєю несподіваною згодою. На її обличчі відображається цілий спектр емоцій — і жодна з них не має позитивного відтінку.

— Катрін, чи ти впевнена, що розумієш, на що погоджуєтесь? Меднесс — це не просто інше королівство, це...

— Це моя спадщина, хіба ні? — перебиваю її, відчуваючи, як гіркота підіймається в горлі. — Половина моєї крові походить звідти, чи не так?

Мати відступає назад, наче від удару. Її руки тремтять, а губи стискаються в тонку лінію.

— Я... Катрін... Все не так просто...

Біль і розчарування наповнюють моє серце. Замість пояснень, замість того, щоб допомогти мені розібратися з моїм даром, вона продовжує ховатися за стіною таємниць.

— Вибачте, мамо, але мені потрібно йти, — кажу я, швидко рухаючись до дверей. Проходжу повз неї, відчуваючи, як тремтять все тіло від стримуваних емоцій.

Вона простягає руку, ніби хоче затримати мене, але я вже вийшла в коридор. Йду швидко, майже біжу, щоб відстань між нами збільшувалася з кожним кроком.

Серце болісно стискається в грудях. Мені нестерпно боляче знаходитися з нею в одній кімнаті. Людина, яка мала бути моїм найближчим союзником, зрадила мою довіру, приховуючи правду все моє життя.

Біжу коридорами замку, не дивлячись куди прямую. Просто подалі, якомога далі від матері. Сльози затуманюють зір, і я не помічаю високої фігури за поворотом, поки не врізаюсь у неї з усієї сили.

Удар вибиває з мене повітря.

— Принцеса в такому поспіху? Цікаво, від кого ви тікаєте, — знайомий оксамитовий голос із нотками іронії лунає над моєю головою.

Міцні руки тримають мене за талію, не даючи впасти. Я відчуваю, як кров приливає до обличчя, коли підіймаю погляд і зустрічаюсь очима з Мідом.

— Пустіть мене, — я намагаюсь вивернутись, але його хватка лише міцнішає.

— Ні, поки не переконаюсь, що ви не зашкодили собі, принцесо, — відповідає він, але в його голосі немає турботи, лише холодне задоволення від того, що може тримати мене всупереч моїй волі.

Секунди розтягуються. Його пальці відчутно стискають талію, погляд не відпускає мій. Я смикаюсь ще раз, різкіше, але він утримує мене, безмовно демонструючи свою владу. Навіть коли я завмираю, припиняючи боротьбу, він не розтискає пальців, наче перевіряє межі моєї терпимості. Бачу, як куточки його губ здіймаються у ледь помітній посмішці.

І тоді щось у мені проривається. Вся накопичена гіркота, біль зради, розгубленість останніх днів вириваються назовні, спрямовані тепер на цю людину. На нього можна.

— Краще звикайте, що я належу до роду, з яким не можна поводитись як із здобиччю, — шиплю просто в обличчя. — Дуже скоро ми станемо родичами, і ваш брат не оцінить такого поводження з його майбутньою дружиною.

Щось спалахує в його очах і за мить гасне.

— Все ж таки погоджуєтесь на шлюб? — запитує він, нарешті відпускаючи мене.

Я відступаю, випрямляюсь, відновлюючи рештки своєї гідності.

— Так. Саме йду до Троксі повідомити, що готова їхати до Меднессу, щойно він достатньо зміцніє для подорожі, — кажу я з викликом. — Якщо ви, звісно, зволите мене пропустити.

Мід робить крок убік, виконуючи перебільшений придворний уклін, що здається мені відвертим глузуванням.

— Прошу, принцесо. Не смію вставати між вами та моїм... дорогим братом.