10

Наступного дня сонце безжально палить, немов розплавлене золото, розлите небом. Стою на відкритій галявині за замковим муром — моєму притулку від придворних інтриг і обов'язків. Лук у моїх руках здається продовженням тіла — вигнута деревина, оздоблена різьбленням північних рун вірно служить мені вже п'ять років.

Натягую тетиву. М'язи рук приємно напружуються. Видихаю і відпускаю. Стріла зі свистом розтинає повітря — мить, і вона вже тремтить у центрі мішені, вібруючи від сили удару. Цей звук — найкращі ліки від безсоння, що мучило мене всю ніч, переслідуючи кошмарними видіннями.

Дістаю наступну стрілу. Оперення лоскоче пальці, ніжно, немов пір'я екзотичного птаха, поки прикладаю її до тетиви.

— Дурна, нерозумна дівчина, — шепочу сама до себе, коли стріла знову летить у ціль з ідеальною точністю. — Що ти наробила?

Ще одна стріла. Ще один влучний постріл. Не думаю про точність — тіло саме знаходить правильний кут, неначе в мені живе душа давньої нордландської воїтельки.

— Треба було дати йому померти, — слова зриваються з моїх вуст, гіркі, як полин.

Ця думка терзає мене з моменту, коли я отямилася сьогодні вранці у своїй кімнаті, загорнута в хутро, що пахло зимовим лісом.

Хтось — напевно Мід — доніс мене туди після того, як я знепритомніла. Що ще встиг побачити мій ворог? Що знає тепер?

Від цих думок серце стискається, наче в передчутті біди.

Стріла вгризається у мішень із такою силою, що деревина тріскається, розколюючись, немов блискавка розколює вікове дерево.

— Зцілила Троксі — і що? — питаю я вітер, що грається моїм волоссям. — Врятувала свого нареченого... Чи не краще було б дозволити йому померти? Тоді б не було цього шлюбу, що прив'яже мене до Меднесського трону. Не було б необхідності залишати рідний Нордленд. Не довелося б щодня прокидатися поруч з чоловіком, якого я ледве знаю.

Натягую тетиву так сильно, що вона впивається в пальці навіть крізь шкіряну рукавичку, залишаючи червоний слід на плоті.

— Ти могла звільнити себе одним лише бездіяльним жестом, — шепочу, наче відьма свої закляття. — А замість цього прирекла на життя, якого не бажаєш. І навіщо? Через жалість. Через слабкість.

Стріла летить, розриваючи простір між мною і мішенню, неначе розгнівана блискавка, втілення моєї власної люті й безсилля.

Раптом повітря навколо мене холоднішає. Не просто прохолода, а крижаний подих, що пронизує до самих кісток, немов дотик смерті. Волосся на потилиці стає дибки. Знаю це відчуття. Знаю цю присутність, що огортає мене невидимим саваном.

Різко обертаюся, вже тримаючи нову стрілу на тетиві — і зупиняюся, завмираючи, немов олень перед мисливцем. Лук спрямований прямо на груди Міда. Він стоїть зовсім близько, так близько, що кінчик стріли майже торкається темного камзолу, розшитого червоним, наче кровʼю. Єдина межа між нами — мій натягнутий лук і тонкий струмінь повітря.

Жодного здивування на його обличчі. Жодного страху. Лише темні очі, глибокі, немов бездонні озера, що вивчають мене з холодною цікавістю. Як завжди.

— Ваша Високосте, — його голос звучить спокійно, майже насмішкувато, неначе шовк, що ковзає по камінню. — Чи планували Ви влаштувати замах на другого принца Меднессу в один і той же тиждень?

Моя рука не тремтить, але серце б'ється, наче божевільне, наче хоче вирватися з грудної клітки й втекти від цієї людини.

— Не смійте так казати! Що Вам потрібно? — мій голос звучить різко, як тріск криги під ногами.

Мід повільно обходить мій лук, ніби це не смертоносна зброя, а дрібна перешкода, не варта уваги. Його рухи плавні, як у великого хижака, що кружляє навколо здобичі.

Опускаю лук — не тому, що боюся, а тому, що розумію: він не прийшов би сюди без причини, а смерть не приходить на запрошення.

— Прийшов подякувати, — він зупиняється за крок від мене, високий, закутаний у чорне, наче втілення ночі. — За життя мого брата.

Його очі — темні, як нордландська ніч, коли місяць ховається за хмарами. І такі ж непроникні, наче маска, що приховує справжнє обличчя.

— Я зробила це не для Вас, — відповідаю холодно, намагаючись вкласти в ці слова весь лід північних земель.

— Для кого ж? — він повільно піднімає брову. — Для Троксі? Не знав, що ви настільки... близькі.

В його словах чується отрута, що капає з кожного складу, але я не здригаюсь, стоячи прямо, наче вікова сосна проти бурі.

— Можливо, я просто не хотіла, щоб Меднесс звинуватив Нордленд у смерті спадкоємця.

— Можливо, — він робить ще крок, зменшуючи відстань між нами до небезпечного мінімуму. — А можливо, ти просто не змогла дозволити йому померти.

Він переходить на "ти", і це мало б обурити мене, кинути полум'я в моє обличчя, але натомість я відчуваю, як щось змінюється в повітрі між нами. Щось густе, важке, майже відчутне на дотик, наче невидима павутина.

— Ви... ти відчув це, — раптом розумію я, відступаючи на півкроку, немов від краю прірви. — Коли торкнувся мене. Ти відчув мою силу? Бо я твою відчула, і вона кришталеве зло.

Мід не посміхається, але в його очах з'являється щось, схоже на задоволення хижака, що знайшов слід жертви.

Він простягає руку і, перш ніж я встигаю відсахнутися, повільно, майже ніжно торкається моєї щоки. Без рукавичок. Знову порушення всіх правил, які тримають світ у рівновазі.

Від його дотику шкіра холоне, наче вкрита інеєм, але всередині мене розгортається пожежа, яка загрожує поглинути все моє єство.

— А ти відчула мою, — шепоче він, нахиляючись так близько, що я бачу червоні іскри в глибині його чорних очей. — І тепер ми пов'язані цим знанням, чи не так, принцесо?

Його пальці ковзають від щоки до шиї, залишаючи після себе холодний слід, наче клеймо. Я повинна відштовхнути його руку, нагадати про етикет, про наші статуси, але не можу змусити себе поворухнутися, немов зачарована змією.

— Знаєш, я не очікував знайти в Нордленді таку магію. Сяюча цілителька серед крижаних земель. Хто з твоїх батьків походить із Меднессу?