9

— Мені потрібно, щоб ти не торкався ні мене, ні його, — швидко кажу, затинаючись від хвилювання. — І... і не лякайся того, що побачиш.

Мід лише киває, відступаючи на крок. Його очі виблискують у напівтемряві, наче в хижого звіра. Я знаю, що він не пропустить жодного мого руху, і неодмінно використає побачене проти мене згодом.

Мої долоні тремтять, коли я підходжу до ліжка. Троксі більше схожий на восковий зліпок, ніж на живу людину.

Шкіра набула синюватого відтінку, а дихання таке слабке, що ледве помітне. Він тоне, але не у воді — у власній крові. Рани на його грудях зяють, немов глибокі криваві колодязі.

Збираюся з силами. Такого я ще не робила. Одна справа — дрібні порізи чи пропасниця, головний біль батька. Інша — смертельні рани.

Кладу долоні на його скроні, відчуваючи, як холоне шкіра під пальцями. Заплющую очі, шукаючи всередині себе те відчуття — текучу теплу силу, що пульсує під ребрами.

Зазвичай це просто, але не сьогодні.

Відчуваю погляд Міда — він пропалює дірку між моїми лопатками, розсіює концентрацію.

— Чорт! — вириваються в мене слова. — Не виходить... Не дивись, будь ласка, на мене, — шиплю Міду. — Ти збиваєш мене...

Спроба за спробою, але сила не приходить. Вона ховається глибоко, як звір у нору. Відчуваю, як по скронях течуть краплі поту.

— Ти можеш, — раптом чую тихий, але твердий голос Міда. — Не думай, просто роби.

Він не підходить, дотримуючись обіцянки, але його слова проникають крізь завісу паніки. Дихаю глибше. Забуваю про нього. Забуваю про все.

І раптом відчуття приходить — не струмочком, а потоком. Сила підіймається з глибин мого єства, пульсує в кінчиках пальців. Долоні починають світитися — спочатку ледь помітно, потім яскравіше, поки бліде золотаве сяйво не огортає мої руки до зап'ясть.

Переміщую долоні на грудну клітку Троксі, прямо над найглибшими ранами, де пошкодження сягають до самих кісток.

Відчуваю, як тепло поширюється від мого серця до кінчиків пальців, стаючи майже нестерпним — не обпалює шкіру, але вібрує з такою інтенсивністю, що мої руки тремтять.

Це тепло пульсує в такт моєму серцебиттю, немов окремий живий організм, самостійна істота, що прагне вилікувати, відновити, повернути життя.

Золотаве сяйво проникає крізь мої пальці глибоко в тіло Троксі. З подивом і благоговінням спостерігаю, як шкіра під моїми руками починає змінюватися — рвані, почорнілі краї ран повільно оживають, наливаються рожевим кольором і поволі, міліметр за міліметром, тягнуться один до одного, неначе дві половинки, що прагнуть возз'єднатися. Кров, що ще мить тому сочилася з відкритих ран, згущується, темніє і поступово перестає витікати, застигаючи захисною кіркою над місцями, які ще не встигли зарости.

Я втрачаю відчуття часу. Не знаю, скільки минуло — хвилини чи години.

Все, що існує — це потік сили, що перетікає з мене в нього. Коли бачу, що найстрашніші рани почали загоюватись, переміщую руки до інших пошкоджень. Кожен рух вартує неймовірних зусиль, ніби пересуваю не руки, а кам'яні брили.

Щось тепле торкається моєї щоки — сльоза. Я навіть не помітила, що плачу. Але продовжую, навіть коли кімната починає хитатися перед очима. Я надто далеко зайшла, щоб зупинитися.

Раптом, мої руки починають тремтіти ще сильніше. Відчуваю, як сила витікає з мене швидше, ніж я можу її відновлювати. У голові гуде, ніби сотня джмелів облаштувала там вулик. Перед очима танцюють темні плями.

— Досить, — голос Міда ледь пробивається крізь туман у моїй свідомості.

Але я не можу зупинитися. Тепер, коли знаю, що можу врятувати Троксі, не маю права здатися. Моя сила згасає, але я впадаю в якийсь транс, тягнучи її з глибин, які ніколи не чіпала раніше. З мого горла виривається тихий хрип, коли дістаюся до останніх резервів.

— Припини зараз же! — цього разу голос Міда звучить гостріше, наполегливіше.

І раптом відчуваю рух повітря — він поруч. Чую його присутність, але ще до того, як він встигає мене зупинити, Мід робить те, чого я ніколи не очікувала — хапає мене за зап'ястя голою рукою.

Спершу приходить шок від прямого контакту шкіри до шкіри. Це вперше, коли ми торкаємось одне одного без бар'єру рукавичок.

Це взагалі то абсолютно неприпустимо і порушує всі можливі протоколи!

Прямий контакт зі шкірою королівської особи — не просто порушення етикету, а майже святотатство за нашими традиціями. Ніхто, навіть найвищі придворні, не мають права торкатися монарха без спеціального дозволу та належної церемонії. А тут…

Його долоня гаряча, майже пекуча, але сама точка дотику швидко холоне, ніби щось витягує тепло з моєї шкіри.

А потім відчуваю, ніби мою руку обплітають невидимі лози. Щось темне й густе, немов чорне чорнило, повзе від місця дотику вгору по моїй руці, просочуючись під шкіру. Я виразно відчуваю цю холодну, щільну субстанцію — повну протилежність моєму золотому світлу.

Це його темна енергія — сила, про яку я чула лише в чутках.

Вона переплітається з моєю, вгризається в неї, немов хижий звір. Не знищує, а поглинає, трансформує, підсилює.

Відчуваю, як мій розум на мить прояснюється від цього моторошного контакту, а втома відступає під натиском чужої енергії. Очі Міда розширюються — він теж відчуває це з'єднання, цей міст між нашими силами.

Та навіть ця темна підтримка не може зупинити те, що вже почалося. Останній спалах енергії вибухає з моїх долонь, поглинаючи рештки сил — і моїх, і тих, що встигли проникнути від Міда.

Золотаве сяйво розливається по всьому тілу Троксі, огортаючи його яскравим коконом. На мить кімната заповнюється світлом настільки яскравим, що навіть крізь заплющені повіки я бачу його сліпучий відблиск.

А потім... темрява. Я падаю, але замість холодної підлоги відчуваю чиїсь руки, що підхоплюють мене. Останнє, що чую перед тим, як свідомість згасає — неприпустима в присутності дівчини лайка Міда і слабкий, але виразний стогін Троксі.