Розділ 25, в якому відбувається остання битва зі злом

     - То, що ми маємо робити? – Запитала Єва. Товариство було приємним, але вона не любила порожніх балачок.

       - Ти ж хакер, - відповів Алан. Єва витріщилася. – Принаймні, у майбутньому.

       - Ну, я би звичайно могла б…, - невпевнено відповіла дівчина. – Але я не крастиму чужих грошей.

       - Нічого красти не треба, - заявив Алан. – Нам би лише знайти Всеволода. А в Інтернеті такої інформації немає. У відкритому доступі. Тож, якщо ти зможеш підключитися до камер спостереження, чи до супутників…

       - Чупринко, - заявив Ярослав. – Це – незаконно.

        - Це крайня необхідність, - зауважив Алан, пригадуючи слова пана Заправлюда.

        - А оце, ти розповіси в суді. Подивимося, як скоро тебе випустять з божевільні, - фиркнув Ярослав.

        - Юристи, - зітхнула Єва. – Вони завжди дуже обережні. Тому, замість них, за права завжди гинуть інші.

        - Неправда, - обурився Ярослав. – Юристи завжди борються за права і…

        - Припинить! – Рявкнула Фрося. Оце вона вперше собі дозволила на них рявкнути. – Дякую. Нам треба знайти Всеволода. Його світлини ми не маємо. Можна, звичайно попитати Прохора Гнатчука та його друзів, які вчора були у кафе…

        - Добре, Чупринко, - сказав Ярослав. – Це таки крайня необхідність. Хоча, як на мене, роблячи злочин, ми нічим не кращі за інших злочинців.

        - А давай, - сказала Огняна, знову набувши своєї справжньої подоби та випускаючи маленьку хмарку диму, - Я тебе змушу. Ти не вважатимешся злодійкою, якщо діятимеш під фізичним насильством.

        - Але ж я не вірю, що ти завдаси мені шкоди, - розсміялася Єва. Панна-Дракон схопила струнку фігурку своїми пазурами та злетіла вгору. Зробивши в повітрі декілька петель Нестерова, Огняна обережно приземлилася.

       - Добре. Переконала, - сказала зелена Єва. – Все ще не вірю, що ти мене з’їси, але завдати шкоди можеш.

         - Ось, - Огняна обережно дістала золотистий ноутбук. – Тут драконячий Інтернет. Тож, спецслужби тебе не помітять.

          - Дякую, - відповіла салатова Єва та всілася за комп’ютер. Ярослав сів поруч. – Мені, на відміну від Скрині, секретарі не потрібні, - буркнула дівчина хлопцеві.

         - Я знаю, - сумно відізвався хлопець. – Але я звільнився і тепер - безробітний.

         - Подумати лишень! Яка у неї плинність кадрів, - огризнулася Єва. – Цікаво, чим вона тебе підкупила, що ти навіть той жахливий одяг вдягнув.

         - А я це знаю, - втрутився Алан. – Я ж казав, що у кожного своя ціна. – Фрося розмахнулася, але підступний юнак відскочив і врятував свою гомілку. – Чого ти весь час б’єш мене?! – Обурився колишній вчитель.

        - Бо я не вірю, що м….м…м.. як тебе звати? – Звернулася дівчина до Ярослава.

       - Ярослав, - розгублено відповів Микитенко. Алан і Єва теж розгубилися. – Чуп…. Єфросиніє, ти починаєш забувати сучасність?

         - Ні. Просто з голови вилетіло, - збрехала Фрося.

         - Так от, і Фрося, якщо знову захочеш мене вдарити, то я тебе попереджаю: я стану калікою, і ми ніколи не спіймаємо Всеволода.

         Дівчина зважила на погрозу. Спохмурніла, але більше не билася.

         - Так от, - продовжував Алан, час від часу, нервово поглядаючи на ноги Фросі. – Хтось продається за гроші, хтось за діаманти і норкові шуби, а когось можна підкупити добробутом рідних.

         - І? – Запитала Єва, бо Алан замовк. Ярослав дивився на Алана із острахом.

         - Це все, - відповів колишній вчитель. – Далі, думай сама. А нам із Фросею треба прогулятися.

         - Скриня шантажувала твоїх батьків? – Розгублено запитала Єва у Ярослава.

         - Вони за кордоном, - буркнув хлопець. – Як би вона їх шантажувала? І взагалі, все це не має значення.

         - Точно, - погодилася Єва та заповзято почала зламувати урядові сайти. – А мені сьогодні прислали полуниці із бордовою трояндою, - додала вона згодом. - Така гарна!

        - Ти дальтонік? – Захвилювався Ярослав.

         - Ні, - розсміялася підступна Єва. – Просто оце мені дійшло, де я бачила Фросю раніше.

         Тим часом, Алан та Фрося ходили луговиною, формуючи кола, а може й еліпси,  трохи далі від Єви та Ярослава.

        -  Ти… якось змужнів. І, як ти жив, ці п’ять років? – Запитала дівчина.

         - Хто тобі сказав, що я жив? – Здивувався юнак. – Я лічив дні, чекаючи, коли ці найжахливіші п’ять років минуть.

         - Ото прямо, й найжахливіші, - засміялася Фрося. Вірила вона у слова юнака, чи ні, було важко сказати. Але це були приємні слова.

         - Найжахливіші. А потім я дізнався, в якій ти школі і влаштувався вчителем. Смок закинув мене до сиротинця. Але там сиротинці не такі, як тут. Там дитина живе ледь не краще, ніж деякі тут із батьками. А ти на мене навіть і не глянула.