Розділ 20, в якому сосна не горіла

     - Привіт, - зазирнув до штабу той високий стрункий та привабливий хлопець, який кликав Єфу грати у волейбол. – А ми сьогодні у футбол граємо. Підеш із нами? Чи знову якусь відмовку вигадаєш?

       - Яку ще відмовку? Звісно, що піду. Олень ти підеш із нами? – Запитала вона так, вірніше, глянула, що хлопець просто не міг відмовитися.

        Високого хлопця звали В’ячеславом. Він був привітний, сипав жартами та допитливо роздивлявся Оленя. Тож, два кілометри тунелем не видалися нудними.

        Потім, на прибульця з минулого витріщалися й інші тинейджери. Олень відчув себе так, ніби його виставили у музеї, замість людського опудала. Про музеї він вже все знав і навіть бачив декілька картин в комп’ютері.

      Хлопець почувався настільки не затишно, що  мабуть втік би, але він не хотів залишати Єфу. До того ж, все це відбувалося на свіжому повітрі, де дув приємний,  ледь теплий, вітерець. А поле, яке знаходилося біля соснового лісу, починало заростати зеленою молодою травою смарагдового кольору.

      Оленю пояснили правила гри і поставили воротарем. Щоправда, ворота були досить умовні: ватага вбила в землю два кілка з одного кінця поля, і два – з іншого. Там, де воротар не міг вже грати руками поставили інші кілкі – за межами умовного поля. Перед тим, у ватаги виникла суперечка. Хтось хотів помітити поле білою фарбою, але йому швидко пояснили, то така розмітка зацікавить НКВД-Драконів.

       Одна команда, в яку прийняли Єфу та Оленя грала у темному одязі, різних кольорів і відтінків. Інша, за яку грав В’ячеслав, грала у світлому одязі.

      - Оце перепаде вам від мам, - сказала Єфа. – Ой, вибач! – Це вона до В’ячеслава.

      - Та нічого. Принаймні, тепер мене “матусиним синочком” не називатимуть, - хлопець сумно посміхнувся. Виявилося, що його мама була вчителькою, а три роки тому померла від запалення легенів.

      Гра почалася. Світлі жваво почали. Низенька дівчина пнула м’яча високій дівчині, та пробігла метрів зо тридцять, дала верховий пас В’ячеславу. Той вдарив головою. І м’яч, наче шалена бджілка, залетів до воріт. Олень мовчки спостерігав, як кругла штука котиться повз кілок, далі, і далі полем.

       - Ти його мав хапати! – Закричали на Оленя одноклубники.

       - Руками ж не можна, - здивувався хлопець.

       - Можна. Тобі можна! За цією лінією! За цією. Бачиш?! Ти воротар, чи бовдур?!

       - Не кричить на нього, - втрутилася Єфа. – Він ніколи не грав у футбол. А ти, - звернулася вона до Оленя. – Чого стоїш? М’яч зараз до річки вкотиться. Та! – Махнула вона рукою та побігала за м’ячем.

      Бігала вона досить швидко. В цю мить, дівчина здалася Оленю схожою на богиню Діану. А себе він відчув Актеоном, який випадково побачив те, що не мав бачити. Хлопець відвів очі і зрозумів, що вся ватага дивиться на Єфу. Хлопці із захопленням, а дівчата… явно не з любов’ю.

       - Ось, - Єфа принесла м’яча. – Ще раз кажу. Ти – воротар, хапаєш м’яч руками, або відбиваєш ногами, головою. Як вийде. Але за тією лінією ти стаєш звичайним гравцем. Тобто – без рук. І, будь ласка, не завдай комусь шкоди, коли хапатимеш м’яча. Ясно?

        Світлі знову перекинули м’яча на поле суперників, Єфа зробила підкат і відпасувала круглу штуку хлопцю на ім’я Євген. Той показав чудовий дриблінг, і вдарив по воротах суперників – точно у воротаря.

       - Бачив? – Запитав похмурий хлопець в темному одязі у Оленя. Хлопець явно був захисником. Олень кивнув.

      Світлі прорвалися на поле суперників, один точний пас, другий, ось вже В’ячеслав вилітає один на один із воротарем. Олень падає, хапає м’яча, і у цю саму мить В’ячеслав, який робив підкат, прямою ногою попав у гомілку воротареві. Почувся зойк. Але не Оленя.

       Вся ватага скупчилася біля воротаря темних.

        - Я вже можу вставати? – Запитав Олень. Всі одночасно почали щось казати. Хлопець вирішив, що може вставати, і встав. А потім одразу ж сів. Ліва нога страшенно боліла.

        - Я не навмисно, - перелякано сказав В’ячеслав.

        - Навмисно, навмисно, - почулися дівчачі голоси.

        - Ми не можемо звинувачувати В’ячеслава без доказів, - заявила Єфа, яка сіла навпочіпки перед Оленем. – Віддай м’яча В’ячеславові й пішли.

        Знову почулися голоси. Хтось казав, що хлопець не може встати, хтось хотів допомогти.

        - Дякую. Я сама із ним впораюсь, - сказала Єфа та простягнула Оленю руки. Він довірливо обперся о холодні долоні Єфи, які вмить потепліли, а потім повиснув на дівчачому плечі. – Йдемо до річки, - наказала Єфа. В такому положенні Олень був готовий йти аж до Борисфену.

        Хтось позаду прошипів: “Донька боса, ясна річ. Звикла накази роздавати”. На промовця цикнули, а Єфа зробила вигляд, що цього не чула.

       Дівчина стягнула з лівої ноги Оленя взуття та всунула поранену ногу у маленьку річку, радше струмочок.

       - Холодно, - сказав хлопець.

       - Так і має бути, - кивнула Єфа. – Нехай нога трохи охолоне, а тоді підемо додому. Мабуть, доведеться  викликати авто телефоном. Тепер я справді зрозуміла, що тоді казала Огняна. Про те, що люди не противилися, коли закони переписували. Ну про те, що злочин треба доводити, - додала вона, бо хлопець не розумів про що мова.