Розділ 15, в якому ми дізнаємося дещо про відьму та її очі

     - А ти певна, що воно безпечне? – Запитала Відьма у когось, кого Олень не бачив. – Відчуваю, у мене будуть самі лише неприємності через нього. Щойно мама його побачить, то закриє мене у найвіддаленішій печері. Ой! Воно задихається!

     - А чому ти дивуєшся? Повітря за дев'ятнадцять сторіч сильно погіршилося, - сказав інший голос. Теж жіночий, але геть не такий медово-солодкий.

      Відьма нахилилася над Оленем. Хлопець ледь не луснув – до цього часу він ще ніколи не відчував такої… спраги. Солодке сопрано Відьми вимагало від нього дій. Він вже був готовий голяка стрибнути до великого казана із медом, а потім вимазатися у пір’ї  курок та з’явитися перед очима головного Жерця. А ще, він міг  би стрибнути у Річку Забуття… Але цього від нього не вимагали. Відьма хотіла геть іншого.

     В той час, як Олень віддався своїм фантазіям та мріяв, як досягти найбільшого схвалення Відьми, Відьма ж  мала продуманий план. Вона повернулася до своєї спільниці, взяла щось у неї, та натягнула те щось Оленю на ніс. Атмосфера наповнилося запахом пролісків та…. троянди.

     Олень відчув, що повітря одразу стало приємним. Дещо запилюженим, але приємним. Штукенція приємною не була. Але якщо вона давала змогу дихати у цьому… скільки вона сказала?.... дев’ятнадцять?!

      - Здається, респіратор йому допоміг. Він вже не задихається. Вигляд у нього трохи дурнуватий… наче у тата, який дивиться на маму, коли думає, що на нього не дивляться. А воно точно – нормальне?

     - Вогнян заприсягався, що цей хлопець нормальніший за найнормальніших. Хоча, Вогнян у нас  в родині вважається… винятком. І як?

      - Очі трохи дурнуваті, але воно вже дихає нормально. Я можу зняти респіратор?

      - Нехай, ще трохи звикне. Зазвичай, вони не звикають до нашого загазованого повітря. Але зараз воно вже поліпшилося. Якби ж його відколупати двадцять років тому… О, воно само зняло респіратора.

     Оленю стало трохи прикро, що дві гарні панни: Відьма та золотоволоса, із зеленими очима, панна називають його - “воно”. Він спробував протестувати. Але ж дев’ятнадцять? Дев’ятнадцять сторіч під землею віднімуть мову у будь-кого.

     - Якщо воно так довго пролежало у землі, - сказала Відьма. – То, чому воно не перетворилося на скелета? І одяг у нього доволі… новий….

      - Мабуть, - припустила інша панна, не Відьма, - він потрапив у міжчасся. Між секундами. Тобто, для його тіла пройшло лише годин з п’ять-десять.

     - То, чому воно не рухається? Воно ніби подерев'яніло.

     - Тому що, - припустила золотоволоса панна, - воно звикло жити у духовному світі. Зараз воно пристосовується до нашого світу. Але… я не певна, що воно нас розуміє. Невже, доведеться шукати словників з стародавніх мов?!

      Олень повільно-повільно виповз з укриття. У лісі було холодно. Був або початок весни, або кінець осені. Олень припустив, що початок весни – на деревах майже не було листя, і на землі також. Хлопця трохи дратувало, що гарні панни називають його – “воно”.

      - Мене звати – Єфросинія, - сказала Відьма та притисла білу тонку руку поміж грудей. Одразу виникла пікантна складка.

      Одяг у неї був дивний. Сині, вилинялі штанці, які ледь не розсипалися, лляна довга туніка (колір якої було важко встановити) та світлий кожух. З правого плеча до лівого стегна звисала червона витерта шкіряна сумка. У часи дитинства Оленя, жінки та дівчата вибирали дещо інші кольорові поєднання, але хто їх зна, у цьому…. Е…. двадцять першому столітті….

      Але найбільше Оленя зацікавили груди. Вони були невеличкі. Але  дві пружні напівкулі досить чітко промальовувалися під тунікою. Мабуть, це було останнє випробування, перш ніж він зможе стати охоронцем світу мертвих. Дух його був сильний. А от тіло… підводило. Ще добре, що його штанці були широкі, власне, як і туніка.

       - Єфо… синя? – Перепитав Олень. Йому було прикро, що його власне тіло не слухається.

       - Воно дражниться? – Перепитала відьма у супутниці.

       - Думаю, його губи давно не розмовляли, тож… воно так вимовляє… звуки.

       - Думаєш, воно нас розуміє? – Запитала відьма.

       - А отам, - інша панна вказала на мідяну фібулу, – у нього наш знак. Мабуть, ця булавка… тобто фібула, перекладає для нього нашу мову.

      Відьма почервоніла. Найпідступнішим  чином вона вирвала фібулу з картатого вовняного плаща Оленя.

      - Ну, а тепер? – Підступно посміхнулася відьма. – Ти теж розумієш нас?

      - Так, - суворо відповів Олень, вихопив фібулу з рук очманілої відьми та причепив до власного плащу. – Справа не у фібулі. Тобто, може й у ній. Але розумію я вас чудово. Мабуть, навчився, поки охороняв міст. – Потім він знову поглянув на груди, стрункі стегна і зітхнувши додав. - Розумію я вас добре, мабуть, як і ви мене.

     - О, - лише й вимовила відьма.

      - А Вогняна ти пам’ятаєш? - Запитала зеленоока білявка. Вогняна Олень пам’ятав, про що не забарився повідомити панянок. Огняна таємничо сказала.  – Він і справді чудовий.

       - Мене звати Олень, - прохрипів хлопець.