Розділ 13, в якому на Фросю нападають страхітливі видіння

     - Ні, - відповіла Фрося. – Хоча, кажуть, що божевільні вважають себе здоровими. Але це - не мій випадок. Я - цілком здорова. Але, якщо Ви, Ольго Петрівно, вважаєте, що захист своїх прав, це божевілля, то… вибачте за грубість, Ви самі не зовсім…. Е…. Здорові.

       - Негайно геть з класу! Ні, стривай! Я сама відведу тебе до директриси. Нестеренко, проведи опитування, поки я розбиратимуся із цими… я навіть не знаю, як їх назвати!

      Затямивши подих, клас спостерігав за Чупринкою, яку Ольга Петрівна виводила з класу. До витівок Ярослава Микитенка всі вже звикли. Він був помішаний на правах людини та на своїх власних правах. Але ж завжди тиха Чупринка… Єва промовчала. Вона завжди вважала, що з вчителями сперечатися не слід. Вона ж попереджала Фроську!

     Тим часом, у грудях Фросі протест набував нових обертів. Вона всіма руками була за Ярослава. Алан, певно, підтримав би її. За свої права варто боротися. Інакше ми будемо не кращими за худобу. Правда ж?

       Вчителька зупинилася перед дверми кабінету директриси та непевно постукала.

      - Що там? – Грубо кинула директорка. Ольга Петрівна зітхнула та відчинила двері.

       Директорка виявилася стрункою високою жінкою років сорока. Звали її - Марина Петрівна. Вона мала шість каблучок на пальцях рук. Кабінет у неї був побілений у білий колір, поверх якого трафаретом, в деяких місцях, були нанесені узори з вишиванок. Директорка була дуже патріотичною пані.

      Кабінет  відображав її характер: шафа із течками, стіл, зелене шкіряне крісло, в  якому сиділа серйозна Марина Петрівна та стукала ручкою Паркер по столу, новий ноутбук та килим на підлозі. На килимі стояв підступний Ярослав, навіть не зважаючи на те, що його взуття могло бути недостатньо чистим. Крім того, на полиці у шафі стояла ікона із святою Мариною, зробленою з бурштину.

      Ярослав із жахом подивився на сяюче обличчя Ольги Петрівни та байдуже Фросі. Здається, йому стало важко дихати.

      - Вона теж, щось утнула? – Запитала директорка, постукала ручкою та зазирнула до смартфону.

      Ольга Петрівна виявилася дуже красномовною жіночкою. Фрося аж загордилася, що вона – і така підступна порушниця шкільних законів. Ярослав же навпаки якось побілів. Може, він хотів бути єдиним порушником спокою у цій школі?

    - Вийдіть, - звернулася директорка до учнів, але так і не поклала свій смарфон.

     Фрося та Ярослав слухняно покрокували геть з директорського кабінету. В коридорі, поруч із кабінетом, було велике вікно, із грандіозним підвіконником. Тож, Ярослав обперся спиною об це підвіконня, схрестив руки на грудях та став чекати вердикту. Фрося зробила так само.

     - Вижени його! – Верещала за зачиненими дверима Ольга Петрівна. – Він – суцільний жах. Весь час торочить про якісь права, про ту дурну Конституцію та коквецію людських прав.

      - Я знаю, - втомлено відізвалася Марина Петрівна, - що у хлопчика проблеми із поведінкою Але ж він – наш найкращий учень. – Фрося кинула здивований погляд на Ярослава. Той не ворушився та з великою зацікавленістю вивчав своє взуття. А ще він був ретельно поголений. Мабуть, стидався своїх ще не дуже пишних бороди та вусів. Цікаво, Алан їх також голив у цьому віці, чи ходив із золотавим хутром на щоках. – Без нього ми б не мали таких гарних результатів в Олімпіадах. Ти ж знаєш, що він…

     - Мені начхати, - відрізала Ольга Петрівна. І, здається, вдарила долонею то дорогому столу. – Він підриває мій авторитет у класі, а може, й у цілій школі! - Фрося знову зиркнула на хлопця. Той глянув на дівчину і скривив якусь гримасу, яку Фрося розшифрувала як: “Авторитет? Вона певна, що має авторитет? Але ж її авторитет наближується до нуля”. Дівчина ледь стримала смішок. Цей Ярослав був доволі дотепним.

     - А ще… ще він не пропускає дівчат першими у двері, не відчиняє перед ними двері і навіть..., - голос вчительки став шепотіти, - коли треба прибрати у класі, не приносить відро із водою! Він каже… я навіть вимовити це не можу…. Що якщо жінки хочуть мати рівні права із чоловіками, то нехай і мають.

      - Хіба допомога не обурює незалежних жінок? – Розгублено запитав Ярослав. А Фрося посміхнулася. Чоловіки такі дурні! Дівчата хочуть мати рівні права, а не обов’язки!

      - А ця… як її…. Чупринка. Це - якійсь жах! – Фрося напружилася. Бічним зором вона побачила, що Ярослав також стривожився.  – Ні, я не про Єву. Єва дуже розумна та спокійна дівчина. Але її сестра! Прикидалася тихонею, а сьогодні заявила мені що я…. що я….

      Почувся плескіт води. Здається, Ольга Петрівна розплакалася, а директорка налила їй воду у склянку. Фрося зовсім не хотіла образити вчительку. Але ж, як захистити свої права, якщо вчителі не розуміють саму їхню сутність?

     - Дякую, - вела далі вчителька української. – Що я – божевільна. Це я! Яка не спить ночами та піклується про покращення знання української мови. І знаєш чому? Бо я вказала цьому хлопцеві, де його місце. Може, хоч її викинеш зі школи?

      - Не можу. Вона, звичайно, тупувата, - Фросі аж плакати не хотілося, настільки вона розізлилася. – А от її сестра не гірша за Ярослава. Вони вдвох гідно представляються нашу школу на олімпіадах. Я, звичайно, можу викинути…. е, - почулося ворушіння паперів, - ага, Єфросинію, зі школи. Але в такому випадку її близнючка також піде. Ти ж знаєш – близнюків не можна розділяти.