Розділ 11, в якому з’являються два близнюки та одна близнючка

      Власниця противного голосу виявилася такою ж противною, як і її голос. Вона була струнка, із пишним бюстом, стрункими стегнами та надзвичайно балакуча. Одяг у неї був діловий, але підкреслював всі жіночі принади. Фросі промайнуло в голові, чи бува ця Брюнетка не коханка Алана, у цьому світі. Тим часом, Брюнетка вчепилася у Алана та не відпускала, допоки він не погодився поїхати із нею на розкопки. Але за однієї умови. Його помічниця – тут Фрося не знала, чи їй радіти, чи плакати, - поїде із ним. Володарка противного голосу та пишного бюсту прискіпливо оглянула Фросю, та погодилася.

      За мить, вони вже тряслися у білому авто та їхали до північного району Києва. Алан вчепився у Фросю та не відпускав її, наче він був астматиком, а вона - його інгалятором. Це і страхало, і радувало дівчину.

      Потім, у Фросиній голові промайнуло струнке зеленооке золотаво-руде видіння Афродіти Ботічеллі. Як же ж її завали? Водяна? Рудяна? А, Огняна! Може, ця струнка чарівниця була нареченою Алана, і саме тому він так гірко реагує на зміни історії?

      Авто зупинилося біля озера, яке Брюнетка називала “Йорданським”. Це було - дурнею. Адже Фрося точно знала, що Йордан – це річка на Голландських висотах. Але, справедливості заради, слід сказати, що це також найменування дечого іншого, наприклад: ім’я історика шостого століття, після Різдва Христового (або - нашої ери).

       Археологи копали біля води. Поблизу озера, - з того боку, - розташувалися висотні будинки. Десь вдалечині майоріла надувна гірка міні-аквапарку. Але там, де не було модернових будинків, росли старі дуби та берези. А ще, копирсалися археологи із лопатами.

      - Нам дозволили копати тут до грудня, - повідомила Брюнетка. – Наступного року тут будуватимуть новобудови. Хочете глянути, що ми знайшли? – І, не стримавшись, вона розкрила інтригу, - давні поселення…. Кельтів!

      Фрося здригнулася та відчула, що Алан також затріпотів.

      - Ви певні? Кельти ж жили на березі Почайни.

      - Впевнені, впевнені, - беззаперечно відповіла Брюнетка. – Оце озеро – то частина ріки. Її перекрили дамбою майже двісті років тому. Тож, від річки залишилося саме озерце. Вірніше декілька. Але не про воду мова. Подивіться сюди! На це поховання! Бачите оці уламки горщиків, приладдя для шиття та інші речі, щодо яких ми ще не зовсім певні?

       Алан та Фрося направилися до величезної розритої ями. Там лежав кістлявий скелет, який мав на голові мідяний обруч. З чотирма листочками, кожні п’ять сантиметрів.

     - Як вона померла? – Прохрипів Алан.

       Брюнетка із подивом глянула на відомого археолога. А Фросі щось обірвалося у серці, а може в душі. Кому належав скелет було невідомо. Але дівчина зрозуміла, що Алан колись зустрічав цю панянку – у своїх минулих подорожах до минулого? – та любив її. На мить, Фросі захотілося, щоб цей скелет розп’яли, спалили та четвертували одночасно. Але це було надто жорстоко, мабуть.  А дівчина не любила коли комусь роблять боляче. Тож, залишалося лише вислухати противну Брюнетку.

      - Від старості, - мовила Брюнетка.  - Вона померла від старості. Отож невдача, правда ж? Адже ми не можемо тепер стверджувати, що кельти були дикунами. Між іншим, вона мала декількох дітей, на це вказують кістки… А як Ви знали, що це - жіночий скелет?

      - Простий здогад, - прохрипів Алан та посмикав свій комірець. – Навіщо тривожити мертвих? Нехай би собі лежали у землі.

      Здавалося, це питання збило пихату Брюнетку з пантелику. Вона ковтнула, замислилася, посмикала своє чорняве волосся, а тоді відповіла:

      - Але ж нам треба знати, як люди жили у минулі століття.

     Фросі дуже хотілося дізнатися: навіщо такі знання Брюнетці. Мабуть, вона таки була фарбованою білявкою. Але дівчина промовчала. Натомість,  відомий археолог вибачився та пішов у тінь, до, ще не зрубаних, дерев.

     Хоча в тіні вже панувала осінь, Фрося відчувала подих жару, десь в середині свого юного нетерплячого  тіла. Але не той жар, про який пишуть у любовних романах. Дівчині дуже хотілося вдарити чимось важким та гострим по голові Алана. Якщо вже кохаєш когось із давніх-давніх часів, то навіщо бути аж таким привабливим? Але: хто така Огняна? А може, Алан став своїм власним нащадком? Ото б була комедія…. Чи трагедія?

      Дівчина ще раз зиркнула на колишнього вчителя історії, а зараз - відомого археолога, і їй стало шкода молодика. Алан сидів на твердій землі, а його бірюзовим костюмом бігали туди-сюди голодні мурахи. Юнак був блідий (вибачте за не оригінальність), наче Смерть взимку, а його долоні тряслися, наче він щойно побачив огидного Привиду.

       Фросі стало шкода Алана. Зрештою, ми ж не винні, якщо вже викликаємо палкі почуття в інших. Чи винні?

      Дівчина сіла поруч і сказала перше, що прийшло у голову:

      - Вона ж померла від старості. Не кожному це дано, в історії людства. І зауваж. Вона мала декількох дітей. А для багатьох жінок це - найвище щастя.

     Алан підняв голову та подивився на неї так, наче вона прочитала на пам'ять цілісінький текст Конституції України, назворот. Очі у нього явно були безумні та… та дуже сумні.

     Це було дурістю, але Фрося погладила юнака по руці. Алан сіпнувся, висмикнув руку, а тоді нахилив своє прекрасне обличчя до обличчя Фросі… та поцілував її у губи.