Розділ 10, в якому Київ вражає

     Раптом, ноги відчули тверду землю, а десь геть зовсім поруч, пролунав свист потяга.

     - До першої платформи прибуває швидкий потяг Ялта-Київ, - сказав залізний жіночий голос. Фрося розплющила очі та зрозуміла, що стоїть на сучасному пероні, у своїй дурнуватій червоній сукні та у брудних тенісках. Алан теж був досить приголомшений та струшував пісок з свого солідного костюма.

     - О, Чупринка! Що ти тут робиш? – Запитала Власта Скриня. Блакитноока білявка гордовито випірнула з великого синього вагону, процокала на своїх височезних підборах та зупинилася перед… Невже знову однокласницею? За нею йшли вантажники – вони тягли великі та важкі валізи. Щонайменше зо шість штук.

     - А хіба, потрібно мати якогось спеціального дозволу, щоб людина була на залізничному вокзалі? – Запитала Фрося.

      - Не знаю, - знизала плечима Власта. – Мене це не обходить. Але ж і вигляд у тебе! Де ти взяла цю ношену-переношену сукню?! І що це за дивне взуття? Ні, в тебе ноги досить довгі, але ж треба їх ще подовжити, за допомогою високих підборів. – Скриня із цікавістю оглянула стрункого та підтягнутого Алана. Спостережливий погляд білявої дівчини помітив золотаві піщинки на костюмі та дві-три вм’ятини. Інтерес в очах погас, і Власта знову повернулася до однокласниці. Мабуть, однокласниці. – То, вже вибрали тему для осіннього балу?

     - Ні, - відрізала Фрося. Не пояснювати ж Власті, що вона не має жодної гадки, що то за бал. І хто знає цих змінених сучасників. Раптом, вони усі – вампіри, що можуть ходити під променями Сонця. Або зомбі, які поїдають мозок всіх, хто має IQ вище 100 балів.

      - Тоді побачимося, - кинула Скриня та процокала геть. Вантажники із грюкотом прокотили важкі та великі валізи за нею.

       Почувся гул, і в небі пролетіла маленька цятка – пасажирський літак.  Фрося смикнулася, але це було по-дурному. Ну, летить собі у небі літак. І що тут такого. А звідки вона знає про літаки? У її світі є лише гвинтокрили…

      Тим часом, Алан обперся об, облицьованою плиткою, стіну приміщення вокзалу та натиснув якісь штуки, у цій своїй таємничій штукенції. Знову з’явилася голова Смока. Судячи з всього, він щойно допив узвар. А може, й компот.

      - Ну? – Запитав Смок. – Спіймали? Він мене бісить до ікання. Це ж треба! Влізти у минуле під час мого обіду.

     - Не скигли, - пробурмотів Алан. – Краще скажи: де нам шукати наші домівки.

      - Як це? – Витріщився Смок.

      - А - так. Ми тепер - у Києві.

       Смок почухав підборіддя, тоді потер чоло і знову почухав підборіддя.

       - Оце так-так! У нас тут все, як і було.

       - Це тому, що ти - у майбутньому. Можливо, всі три різні варіації подій ведуть до одного й того самого майбутнього.

        - Може, - витер паперовою серветкою губи та підборіддя Смок. – А що ти від мене хочеш?

        - Як. Нам. Знайти. Свої.  Домівки, - повільно відповів Алан, розділяючи кожне слово промовистою паузою.

        - Пошукай в Інтернеті, - відповів Смок. – Чи треба нагадати, що то воно таке?

        - Я пам’ятаю, - відповів Алан. – Залишайся на зв’язку.

        Юнак знову натиснув якісь штуки-кнопки на своїй пласкій чорній штукенції.

       - Отож. Маємо десять Михайлів Чупринок. З них - п’ять  у Києві. З чого почнемо? З Софійської площі?

      - Давай, - пробурмотіла Фрося. Вона страшенно втомилася. Хоча за місцевим часом було не більше ніж п’ята вечора, дівчині хотілося спати. Як ви пам’ятаєте: вона майже цілий день провела у Польщі, потім довжелезна мандрівка у Кафі, і тепер у цій… у Києві.

      Так-сяк вони вибралися з вокзалу і зупинилися перед  таксі. Від автомобілів незвично пахло чимось гірко-противним, від чого паморочилося у голові.

      - Вони тут явно не на електриці, - пробурмотіла напівсонна Фрося. Алан же засунув руку у свою кишеню, перерахував гроші та зазирнув у віконце одного авта. Таксист щось відповів на ввічливе питання, і колишній вчитель історії майже вклав супутницю на заднє сидіння. За мить, Фрося вже хропіла на Алановому плечі. Таксист, із розумінням, посміхався у свої великі чорно-сиві вуса.

      Таксі різко загальмувало. Якби Алан не підставив свою руку, то Фрося точно б вилетіла у лобове скло.

     - Обережніше, - дорікнув юнак таксисту.

     - Вибачте, - знітився водій. – Мабуть, вже час колодки змінювати.

     Алан розрахувався та затягнув напівсонну дівчину до високої скляної будівлі. Фрося озирнулася і застигла. Прямо позаду неї височіла Свята Софія Київська.

      - Навряд, я живу тут, - пробурмотіла дівчина.

      - Минулого разу ти жила у злиднях, тож зараз тобі має пощастити, - відрізав юнак на подзвонив у двері. Старенька консьєржка відчинила двері, оглянула прибульців і мовила:

     - Єфросиніє, ти ж завжди була чемна. Навіщо ти зустрічаєшся із цим, - вона ще раз оглянула Алана і підсумувала, - дивним хлопцем.

      - Я – не дивний хлопець, - спалахнув юнак. – Ми були на археологічних розкопках. Тож, вигляд у нас не найкращий.