Розділ 9, в якому ми дещо дізнаємося про Карла Густава

     - Звичайно, що ні, - образився Алан. – Лише трохи приспав. Зараз він прийде до тями.

     З цими словами, колишній вчитель історії відтягнув, застиглого у своїй немочі, Блондина до провулку. Фрося також повернула за ріг і відкрила рота – саме у цьому невеличкому провулку, прямо біля кам’яної стіни, росло манюнє деревце морель. Мабуть, зараз була весна і саме тому деревце вкрилося біляво-рожевими квіточками. Запах весняних квітів лускотів ніс. Алан чхнув.

     - Ще не вистачало застудитися, - пробурмотів він. – Але ж і гарно морелі пахнуть! Оце, не часто доводиться бачити їхні квітки.

     - Мабуть, вчителі історії дуже зайняті люди, – підколола його дівчина. Вона завжди любила, коли дерева квітнули – це давало надію на гарні зміни. – Але ж тут, занадто холодно. Ми в березні?

     - Ні. Це - кінець травня. – Фрося аж спіткнулася. - Тоді на Землі був Малий Льодовиковий період. Тож, у цих краях було досить прохолодно. Чому ж в ті часи вдягали такий запаморочливий одяг.

      - Я думала…така мода була, - пробурмотіла дівчина, і відчула себе дурепою. Звичайно ж, вони вдягалися таким чином заради тепла. Не задля ж краси надягати на себе безліч спідниць, кофтинок, жупанів  та ще й капелюшки прикріплювати до голови.

     - От, з тих холодних часів і пішли забобони, що порядна жінка має вдягати щось на голову, - вів далі Алан. – Бо, кожна намагалася виглядати гарною, але не кожній личив шалик, шарф чи капелюх на голові. Тож, церква, намагаючись захистити голови своїх прихожанок від хвороб, і придумала, що ходити без головного убору для порядної жінки – гріх.

      - А перуки? – Згадала дівчина.     

      - Так. Перуки. Це був цікавий спосіб мати весь час гарну зачіску та тримати голову у теплі, - сказав Алан, оглядаючи кишені Блондина.

      - Що ти робиш?!

      - Шукаю якісь прилад для мандрів у часі. Поки що, нічого цікавого не знайшов. Лише декілька листів і нотаток та монет: османські, Кримського ханства та шведські.

     - Шведські? – Здивувалася Фрося.

      - Йа, - сказав Блондин та розплющив свої очі. – Цо трапилося?

      - Ти ж казав, - прошепотіла дівчина своєму супутнику, - що твій пристрій для подорожей в часі перекладає для нас їхню мову, а для них – нашу.

       - Він говорить з акцентом, - прошепотів у відповідь юнак.

       - Нечемно шепотіти при сторонньому, - зауважив Блондин. Та піднявся. Зараз він сидів по-турецькі на холодній кам’яно-піщаній дорозі, обпираючись о стовбур квітучої морелі. – А хто ви такі?

       - Ми - поліція з контролю подорожей у часі, - відповіла Фрося. Алан аж пересмикнувся.

       - Зрозуміло, - кивнув Блондин. – Я марю.

       - Ні. Але нам цікаво: чому ти вирішив змінити минуле? - Відказав Алан. Блондин вдав шок: широко розплющив очі, відкрив рота -  було дуже переконливо.

       - Люди добрі, ви мабуть вдарилися головами, чи перекурили… як його… а, кальян!  Я - чесний шведський мандрівник-письменник. Який всього лише хоче придбати собі нову служницю. Кажуть, - додав він, понизивши голос, та озираючись, - українські дівчата не дуже вибагливі. Зате, які страви готують – сам король позаздрить!

      - І як вас звати? – Запитала Фрося. Але відповідь їй вже була відома. Ось, чому обличчя Блондина видалося таким знайомим.

     - Карл Густав, - гордовито промовив відомий, у двадцять першому столітті, казкар.

     - Я бачила його портрет у книжках. Це – він, - прошепотіла Фрося Алану. Хлопець спохмурнів:

     - Але ж він може бути з майбутнього! І випадково залишився у минулому. А зараз, якраз  намагається вирватися назад. А навіщо тобі нова служниця? – Останнє речення Алан промовив дуже голосно, щоб почув підступний казкар.

     - Щоб прибирала у хаті та готувала їжу. - відповів Карл Густав, дивуючись такому невігластву цих підступних мешканців Криму. – А навіщо ж ще?

      - А хіба у Швеції немає своїх?

      - Звичайно, що є, - відповів Блондин. Він почав підозрювати, що його викрало двоє недоумків, які геть не розумілися на житті. – Але ж вони вимагають платню. А українки, ще й на додачу - дуже гарні.

     - В якому році Карл Дванадцятий  виграв Полтавську битву? – Раптом запитала Фрося. Їй, звичайно, було приємно, що українок вважають гарними, але ж жінки інших національностей також гарні. А хто такий цей Карл, і що то за битва, дівчина не мала жодного поняття. Їй просто спало на думку це запитання.

     Але, це питання було варто поставити. Блондин роззявив рота – йому це дуже не лічило. Алан витріщився – хоча йому це також не лічило, але на мерзенну жабу він схожий не був, на відміну від казкаря.

     - Він  таки хворий, - пробурмотів Карл Густав, помітив, що  супротивник оціпенів, і вдарив Алана щосили. Юнака відштовхнуло аж на кам’яну стіну, а моторний швед скочив на ноги та кинувся з провулку геть.

     Фрося кинулася за казкарем, а за ними біг, тримаючись за місце, куди вдарив Блондин, Алан.

     В історії України не записано, як часто охоронці правопорядку міста Кафа обходили свої володіння. Але саме у цю мить, двійко мужніх чоловіків виконували свій обов’язок та намагалися захистити мешканців міста та гостей Кафи від злодіїв. Ці хлопці були міцними, із залізними м’язами, які б викликали заздрість у будь-якого бодібілдера, а на додачу ще й мали гострі шаблі.