Розділ 8, в якому Фрося потрапляє на ринок рабів у Кафі

      Фрося зрозуміла, що остаточно збожеволіла. Дівчина сіла на м’який золотавий пісок, простягнула ноги до Моря і стала дивитися, як обережні мартини намагаються упіймати дрібну рибку у синьо-смарагдовій воді.

      - Щось сталося? – Знервовано запитав молодик, все тим самим голосом Алана Михайловича. Він всівся, аж занадто, поруч із дівчиною. Фрося скосила очі та ще раз оглянула незнайомця. У нього були знайомі очі, знайоме обличчя та статура, але не було вусів.

     -  У Вас немає вусів, Алане Михайловичу, - повідомила дівчина.

      - Звичайно, у мене немає вусів, - сказав молодик. - Тут вони не носять такі довгі вуса.

      - Тобто, Ви їх зголили? – Припустила здогадлива Фрося. – Підкорилися забаганкам моди, - дорікнула вона колишньому вчителю.

        - До чого тут мода, - трохи роздратовано мовив Алан Михайлович. – Мені ці дурнуваті вуса ніколи не подобалися! Але  вони додавали мені віку та солідності. А зараз…, - він втомлено махнув рукою.

       - Щось трапилося? – Зацікавилася допитлива дівчина.

       - Знаєш, хто я тут? Каменяр. Не смійся, бо це не смішно. Я й гадки не маю, як класти каміння, а вони хотіли, щоб я збудував будиночок якомусь пану. Ну й кашу ти заварила.

      - А до чого тут я? – Образилася Фрося. Дівчина розуміла, що вона таки доклала до цього часового виміру руку, але ж не зізнаватися про це підступному молодику із гарними смарагдовими очами.

       - Давай десь перекусимо. Я зголоднів наче вовк, у цьому Місті Вовків. І будь ласка, називай мне на “ти” та “Алан”. Я не такий вже й старий. А оскільки тут я геть не вчитель…, - він піднявся та простягнув руку дівчині. Чомусь серце у Фросі забилося швидко-швидко – мабуть перехвилювалася через зміни.

       Кафе на березі мало ціни у злотих. Фрося не знала, чи це дорого, чи ні. І взагалі у неї не було грошей!

       - Замовляй що хочеш, - повідомив колишній вчитель. – У мене багато грошей.

      - Ви когось пограбували? – Перелякалася дівчина. Алан Михайлович скривився.

      - “Ти”. Ні. В мене було багато грошей у тому часовому вимірі. А оскільки моя машина часу підлаштовується під потрібний час та вимір, то мої гривні перетворилися на злоті. Але, якщо я не знайду нормальну роботу, то ці гроші швидко зникнуть.

        - А може, - спробувала Фрося, - нам слід повернутися до тринадцятого століття, схопити мене за руку та…

     - В жодному разі. Ми тоді зробимо ще гірше. Якщо у певному часі знаходиться одна й та сама особа двічі,  це може призвести до великих катаклізмів.

      - Все одно я не розумію, ні де ми, ні чому ми тут, - пробурмотіла голодна Фрося, встромляючи виделку та ножа до млинця із бананами.

      - Оце, - вказав Алан Михайлович, вірніше просто Алан, виделкою у бік великого острова, - Острів Березань. Колись він був півостровом, але так сталося, що частина перешийку затонула. Я колись мав відвідати його, але не склалося.

      Фросі промайнула думка, чи бува не з нареченою мав відвідати острів її співрозмовник. Дівчина відігнала різні несвоєчасні думки та запитала:

       - Тобто, ми – на півдні України? Але чому Україна стала… як її… Польщею? Тобто Річчю Посполитою?

       - Тому що, Воєвода Дмитро погано організував оборону Києва від татаро-монголів. На відміну від Воєводи Василька. Це виявилася ключова битва в історії, - відповів Алан на здивований погляд Фросі. – Київ пав, потім нещадне військо потрусило частину Європи та повернулося геть – бо помер хан, і треба було обирати нового. Як наслідок, Україна була спустошена, а от Польщі вистачило сил відновитися ще й загарбати шматки від сусідів.

       - Тобто, Воєвода Дмитро зрадив Короля Данила та Київ? – Здивувалася Фрося.

       - Я не знаю. Але коли завойовники вбивали усіх без винятків, натомість  залишили життя лише йому одному… згодься, це виглядає… дивним. Хоча, може вони цінували життя воїна більше за життя жінок, дітей та старих.

      За сусіднім столиком, щось дзенькнуло, і на підлозі кафе з’явилася велика малинова калюжа.

       - О, Боже мій! - Схопилася за голову офіціантка, близнючка Інги.

      - Ти! – Підскочила відвідувачка та стала випльовувати у повітря такі слова, які Фрося не чула навіть від моряків у всіх морських містах, в яких побувала.

      Прибіг коротконогий керівник кафе. Відвідувачка, яку її подруга намагалася заспокоїти та називала “Данутою”, почала жалітися керівнику кафе на ганебну поведінку офіціантки. Дівчина стояла бліда, із червоними щоками та перелякано-сумно-злісними очима.

     - Інго! – Загримів керівник на офіціантку, і в очах дівчини залишився лише переляк. – Зараз же…, - здавалося: ще мить, і він вдарить бідолашну.

     - Це моя вина, - втрутилася Фрося. Вона піднялася та поплескала перелякану Інгу по плечу. – Не переживай. Ти не винна, що я розбила склянку із … із…

     - Малиновим морсом, - підказала сердобольна подруга Данути.

     -  Ви ж її не звільните? – Перелякано запитала Фрося.