Розділ 7, в якому Олень відпочиває на мосту

       Коли Олень прийшов до тями, то відчув надзвичайну легкість. Перед посвяченням хлопець припускав, що голова болітиме, а ноги не будуть слухатися. Де там! У голові відчувалася легкість, а ноги слухняно та весело тупотіли бездоріжжям до дивного мосту.

     Міст й справді був дуже дивний. Він був викладений з бруківки – з таких невеликих темних камінців, про які Олень читав лише у сувоях, - і він був дуже-дуже, просто надзвичайно, вузьким та проходив над темно-червоною річкою, від якої йшла пара. Від Річки також тягнуло смородом. Хлопець припустив, що цей сморід – частина давнього посвячення. Якщо він, Олень, пройде по вузькому мосту та не впаде до Річки, то він - пройде випробування.

     Єдиною проблемою було те, що від Річки нестерпно воняло і, час від часу, у повітря вибухала гаряча вода, або кажучи просто - пара. Річка була широкою, ледь не такою самою, як Річка у рідному поселенні Оленя. Іншого кінця моста не було видно за водяною парою.

      Деякий час, хлопець вагався. Він мав надзвичайно чутливий ніс, а від самого лише запаху з червоногарячої води, в голові паморочилося, а краєвид, на який хлопець дивився, починав стрибати - ніби навіжений кролик.

    А вам би сподобався запах, що поєднував у собі: тухлі яйця, запашок щура, яких здох у минулому тисячолітті, присмак від людини, яка три роки не чистила зуби та  з’їла три голівки часнику, душок від людини, яка не милася десять років та аромат від громадської вбиральні, яку відімкнули від води ще минулого тисячоліття? Мабуть, вам здалося, що я нагнітаю фарби. Але ж  - ні! Саме такий запах відчув Олень, і вже збирався повернути назад. Але зупинився.

       Зупинився хлопець, хоч як дико це звучить, тому що згадав історію Орфея. Нагадаю. Тому видатному музиканту, коли він повертався з Царства мертвих, було заборонено озиратися. Старий Жрець не казав, що обертатися – заборонено. Але хлопець відчув: щойно він обернеться та рушить назад – на нього чекає непередбачуване лихо.

    Дуже-дуже обережно, Олень поставив ногу на міст. Каміння задзижчало та затряслося. За мить, кам’яна хвиля покотилася до того берега смердючої річки. Олень зробив ще крок, а потім ще один. Пара огортала хлопця та шепотіла привабливим дівчачим голосом:  “Цього смороду не витримає жодний смертний. Змирися, стрибни до річки,  і ти позбавишся цього нестерпного запаху. Чутливі та найгарніші незаймані дівчата чекатимуть на тебе. Лише один крок – у безодню, і всі твої найпотаємніші бажання здійсняться”.

     Хлопець затулив вуха та рушив далі. Міст задзижчав знову, і кам’яна хвиля, досягнувши того берега Річки, повернулася знову, і ледь не збила Оленя з ніг.  Хлопець впав на коліна, перечекав допоки кам’яна хвиля не повернеться,  і рушив далі. Олень припустив,  що його випробовують спокусою, страхом та відчаєм.

     За пів години хлопець побачив у парі (чи то в тумані?) силует невеличкої хатинки з дерева, яка  знаходилася поруч із мостом, ніби дивний відросток над червоногарячою водою. Підійшовши ближче, Олень виявив, що хатинка дійсно частково тримається за міст, частково висить над річкою. Але пара не завдавала жодної шкоди дерев’яним стінам. Це було схоже на магію. За мить, у червоно-жовтій шибці вікна хатинки з’явилася дивна голова, а ще за мить, перед Оленем виріс величезний коричнево-золотистий… Дракон.

      Злосливий звір глянув на Оленя, своїм золотаво-смарагдовим оком, а тоді сказав, геть зовсім буденно, і майже зовсім не моторошно:

    - Оце тобі не пощастило, хлопче. Отруйні трави та отруйне зілля.

    - Е? – Запитав Олень. Від здивування, він навіть перестав боятися, тремтіти та клацати зубами.

    - Кажу, що тебе отруїли, - повторив Дракон громоподібним голосом. Скидалося на те, що мешканець дерев’яної хатинки вирішив, ніби у Оленя погано зі слухом. – На смерть. Чи до смерті? – Додав Дракон та замислився, постукуючи вказівним пальцем правиці, із довгим пазуром, по своїй правій щоці.  – Вічно у мене проблеми із людською мовою.

       - Але ж це – нісенітниця, - спробував заперечити Олень. Дракон уважно оглянув хлопця з ніг до голови, а потім з голови до ніг.

    - Дракони ніколи не брешуть, - гордовито мовив золотаво-коричневий ящур та нетерпляче стукнув довгим хвостом по тонесенькому мосту. Каміння застукало, провалилося до шиплячої Річки, а тоді знову утворило хиткий шлях до того берега. – Хіба що, не завжди повідомляють усю правду.

      - Це…. Це… Жрець? – Припустив Олень.

      - Ага. – Дракон ще раз оглянув хлопця з ніг до голови, а потім навпаки. – Він. Ти занадто багато питань ставиш. Тож, тебе вирішили позбавитися. А тут ще той землетрус…

      - Який землетрус?

      - Та, то вже неважливо, - махнув передньою правою лапою, із жахливими пазурами, не такий вже й страшний звір. - Твою могилу, тобто місце для посвячення, засипало землею. Звичайно, його ще можна відкопати. Але Жерці навряд чи на це зважаться. Я ж кажу – ти занадто багато питань ставиш. А Жерці не люблять: коли їх питають, а вони відповіді не знають.

     - То мені стрибати у цю…. ароматну Річку Забуття? – Запитав Олень і пересмикнувся. Запах дійсно був вбивчий.

      - А що це у тебе? – Нахилився Дракон до хлопця. Жар, від дихання звіра, зігрів змерзлого, від нервування, хлопця.  Дракон затамував подих – аби не спалити Душу юного відвідувача.  Хоча Олень однією ногою був на тому світі, він ще й досі був одягнений у довгий темний картатий плащ, який був скріплений мідяною фібулою. – Отакої! – Повеселішав Дракон. – Ти маєш наш знак! Тож, тебе не  так то й просто вбити! Пропоную угоду! Ти заміниш мене тут. Лише на деякий час, - додав він, побачивши невпевненість в очах у хлопця. – Я сиджу тут Хто-зна-скільки, - заскиглив звір, -  і навіть родичів відвідати не можу. А все через те, що погано вчився у Драконячій школі!