Розділ 6, в якому життя летить шкереберть

     - Ви перебільшуєте, - сказала Фрося, струшуючи настирне сміття зі свого зимового одягу з тринадцятого сторіччя. – Воєвода Василько все ще залишився воєводою. Отже, жодних змін не відбулося. Хіба що, він не стогнатиме через те, що не врятував того, як його, з крижаної ополонки. – Алан Михайлович лише цокнув язиком, але промовчав. – До речі, Ви помітили, що давньоукраїнська мова є точнісінько такою, як і у наш час?

    - Це через машину часу, - сказав похмурий вчитель та витягнув з внутрішньої кишені свою пласку темну штукенцію. – З її допомогою я не лише змінюю одяг на той, що відповідає певному часу, але й розумію мову певного сторіччя.

     - Тобто, - припустила Фрося, - якщо Землю захопили марсіяни, Ви зрозумієте марсіянську?

     Алан Михайлович лише знизав плечима.

     - Чудово! – Сплеснула руками дурнувата дівчина. – Коли я відправлюся із Вами наступного разу до минулого, замовлю собі тогочасне чоловіче вбрання. – Вчитель витер хустинкою плями, від полуничного йогурту на штанях, та злісно цокнув язиком:

     - Нікуди ти не відправишся. Ти й так гарненьку кашу заварила! Ось, – Алан Михайлович вийняв з кишені якісь гроші, які мали написи іноземною мовою. Букви були латинські.

     - Навіщо Ви тягаєте із собою іноземні гроші? – Здивувалася Фрося, а потім додала: - Ви - необ’єктивні, щодо мене, - ствердила дівчина, Алан Михайлович кивнув, Фрося застигла, – до них підішли високі кремезні чоловіки у темному одязі, в дивних капелюшках, в темних окулярах та  з дивними паличками на стегнах.

     - Що тут є? – Запитав один із чоловіків. А інший глянув так, що навіть крізь темне скло сонцезахисних окулярів, було зрозуміло, що він не у захваті від людей, які стоять посеред сміття.

     - Напад, - відповів Алан Михайлович. – На нас напали хулігани та запхали у купу сміття. Мені здається, у нас амнезія від потрясіння. Так, сестро?

     Фросі зовсім не хотілося бути сестрою такої підступної особистості, як Алан Михайлович, але вона мусила погодитися.

      - Ага. Мені, здається, що я була у Львові, але я не певна.

     - Сильно ж вас стукнули, - відповів один з кремезних чоловіків. – Ми у Мясті Вілкув.

     Дівчині ця назва геть ні про що не казала. А от вчитель історії збліднів, а його руки затремтіли.

     - Чи можуть поважні пани відвезти нас додому?

      - Адресу знаєте? – Буркнув інший чоловік у темному одязі і смачно сплюнув.

      - Е… ні. Але припускаю, ви знайдете нас за пошуковою системою, - відповів Алан Михайлович.

      - Отже ж! Вони завжди перекладають на нас добрий шмат роботи, - обурився перший кремезний чоловік та мотнув головою: – Пішли.

      Фрося та її вчитель  слухняно вилізли з купи сміття та побрели до авта. Кремезні чоловіки, - про що вже здогадалася Фрося та ви, - були поліцейськими.

      - Прізвище? – Запитав той поліцейський, який сів за кермо.

      - Чупринка, - відповів Алан Михайлович. Поліціянт дуже неохоче натиснув на якісь кнопки на авто.

      - Чотири людини. Ви з яких?

      - Шукайте у найбіднішому районі, - відповів вчитель, а роздратована Фрося наступила йому на ногу. – Голова родини – Михайло Чупринка, - додав підступний Алан Михайлович.

       - А, вже бачу, - відповів поліцейський. - Пристебніться.

        Фрося та її вчитель слухняно пристебнулися та рушили у путь, на задньому сидінні поліцейського авто. Місто явно не було Львовом. Дівчина повернула голову праворуч та побачила синє сяюче море, що майоріло десь на півдні. Невже, вона пересунула Львов аж до моря? Ні. Певно це лише її батьки сюди переїхали. Але чому? І, куди? Вдалечині з’явився шпиль готичного костьолу, потім інший, і ще один…

       Коли вони їхали містом, то тут, то там з’являлися надписи та реклама дивною мовою. Фрося припустила, що це була польська – дуже схожа на українську, але літери – латинські, так само, як і на дивних банкнотах Алана Михайловича.

      Авто під’їхало до височезної сірої багатоповерхівки, десь на околиці міста.

      - Тут, - повідомив поліцейський та ще раз звірився із своєю чудернацькою програмою.

      - Точно, - кивнув Алан Михайлович. – дуже дякую, пане поліцейський. А якщо ви піймаєте ще й наших кривдників…

       Поліціянт різко повернувся, підняв окуляри та подивився на вчителя таким поглядом, що навіть Фрося зрозуміла – краще мовчати та вшиватися звідси, якнайдалі. Вони й вшилися.

      Поліцейське авто повільно від’їхало, ледь не задавивши легковажних голубів та мартинів.

      - І куди далі, пане всезнайко? – Нахабно запитала Фрося. Їй вже було все одно, що про неї думає підступний вчитель.

      - Припускаю, квартира номер тринадцять, - не розгубився підступний вчитель та хоробро вступив до темного коридору. Ліфт не працював, тож на четвертий поверх довелося видиратися пішки.

      Після дзвінка, двері тринадцятої квартири відчинилися, і на порозі постала… Мама. Але вона була якась, аж занадто худа, втомлена та знервована.