Частина перша. Адепт

За кілька років усе може кардинально змінитися. Людство відчуло це, коли технології вийшли на новий рівень. Вищий за попередній. Складніший, небезпечніший, оманливіший… Відтепер можливості комп'ютерних програм могли перетворювати звичайне життя на онлайн-існування.

Пілотний запуск проєкту «Адепт» став вирішальним кроком до розколу суспільства. Утворилися три соціальні ланки: Реали, Середні та Гіпери. Проєкт «Адепт» за задумом винахідників мав стати не більше ніж грою, яка б допомагала людям відволікатися від буденності у створеному віртуальному вимірі. Спеціальні окуляри із системним блоком, що кріпився на шиї й під'єднувався до кісткового мозку, запускали у кров рідину, яка могла контролювати нейронні зв'язки, тим самим повністю дозволяючи гравцеві відчувати ірреальні процеси майже як наяву. Користувач лише за допомогою думки міг бачити, відчувати, рухатися та впливати на дії ігрового персонажа. Напульсники на зап'ястях фіксували показники організму, сповіщаючи про підвищення тиску, прискорення серцебиття чи інші зміни фізіологічного стану, щоб вчасно повідомити про терміновий вихід з гри.

Але… Ілюзорний комп'ютерний всесвіт полонив мільйони людей. Гіпери — ті, хто поринає у вигаданий вимір, ігноруючи заборони та забуваючи про звичайне життя. Реали, навпаки, цілковито відмовилися від будь-яких технологій, навіть від телефону, щоб залишатися єдиною ланкою, яка ще в змозі мислити й жити без залежності, адже Середні були на екваторі вибору. Вони продовжували працювати, формувати родини та запевняли, що здорові й користуються технікою з розумом, проте час від часу вмикали «Адепт», аби зустрітися з віртуальним коханцем, пофарбувати стіни в розкішному будинку або нагодувати собаку, якої не мали у реальному житті…

***

Діана підійшла до брата й поштовхала його в плече. Примружившись від яскравого блакитного світла, що линуло від окулярів, кілька разів покликала:

— Дене! Дене, прокидайся!

Попри всі намагання дівчини вивести Дениса з гри, він не реагував. Тому, натиснувши кнопку паузи на планшеті, що лежав на тумбочці біля ліжка, і склавши руки на грудях, чекала реакції, яка не забарилася. Ден підхопився, різко зірвав окуляри з обличчя й закричав:

— Дідько, що ти робиш? — гаркнув і потягнувся до тумбочки. Напульсник видав гидкий писк, показуючи малюнок червоного серця.

— Не нервуй, бо ще інфаркт заробиш, — піддражнила сестра, киваючи на невеличкий екран.

— Та яка тобі різниця? Іди, гуляй зі своїми Реалами! — він знову ліг, поправляючи пристрій на шиї.

— Ми хоча б сонце бачимо, а ти зі свого «Адепта» тижнями не вилізаєш.

— Ой, не починай, відчепися!

— Гаразд. Ходімо, хоча б поїси? — спокійніше промовила вона, присівши на бильце ліжка.

— Я не голодний, — буркнув Ден, підіймаючи окуляри.

— Зате я голодна! Ти останні гроші витратив на дурне оновлення гри, за що я маю купувати харчі?

Однак брат вже не чув її. На планшеті ввімкнулося сповіщення: «Рекомендаційний час гри вичерпаний. Перепочиньте або використайте доступні бонуси для продовження». Діана сподівалася, що хлопець зараз вимкне пристрій, але минуло кілька секунд, і напис «Гру продовжено» звів нанівець усі її надії. Постоявши хвилину біля брата, вона пройшла в передпокій, узяла куртку з ключами й вийшла з квартири.

Місто ввечері було звично порожнім. Поодинокі автівки проїздили повз, а де-не-де можна було побачити інших Реалів, які прогулювалися вулицею, насолоджуючись весняною прохолодою. Іти їй нікуди, крім одного місця — набережної, де майже щодня Діана зустрічалася з друзями, близькими за світоглядом та соціальною позицією. Уже здалеку дівчина помітила невелику компанію на самому березі річки. Умостившись на простирадлах, вони запалили вогнище, і під звуки струнної гітари, яка залишилася від батьків, тихо наспівували пісні.

— Привіт, — зрадівши, що не буде на самоті, вигукнула Діана.

— Ді, привіт! Приєднуйся, — запросила Ольга, пропонуючи сісти біля неї. — Чому така насуплена?

— Брат знову в «Адепті», другу добу поспіль не встає. Мені це вкрай набридло! — сердито відповіла вона, поспіхом витираючи сльози рукавом куртки.

— Усім набридло, — озвався юнак на прізвисько Зевс. — Мій батько в «Адепті» побудував автомайстерню, заробив і купив оновлення та ще кілька крутих апгрейдів. А вдома у холодильнику жерти нічого. Мати цілий день на роботі, а потім уночі свариться з ним, щоб кинув грати. Усе марно.

Інші закивали. Адже вся компанія складалася з підлітків та студентів. Жодного дорослого за віком, проте зрілих свідомо. Більшість з них, зокрема й Діана, мали якийсь підробіток, щоб виживати серед Гіперів, які витрачали сімейні кошти на «Адепт».

Сама ж дівчина росла без батьків. Вони з братом були сиротами. Два роки після смерті рідних Ден ще тримався як старший за сестру — влітку йому мало виповнитися двадцять три, — але потім… потім з'явилася гра, яка дозволила хлопцю створювати інший всесвіт, у якому він успішний, багатий та щасливий.

На величезному 3D екрані, розташованому позаду на стенді, залунала знайома музика й у повітрі з'явилося відео з рекламою «Адепта»:

«Хочеш знайти справжнє кохання? Відчути всі можливості свого тіла, коли в реалі ти обмежений? Мрієш подорожувати планетою, але не маєш на це грошей? Рішення є! Купуй найреалістичнішу гру століття! Адепт може все! І ти теж!»