Розділ 10 Любомир

— Важко любити розумну жінку, — каже брат Володька за келихом пива у центрі Львова, — А ще важче мою Ірку.

Сміюся. Брат хоч був і старшим на два роки, але мені завжди здавалося, що старший у нашій сім’ї я. Бо ж цей недолугий одружився у свої двадцять два і тепер весь час можна аналізувати його атмосферу з Іркою по його настрою.

Іра – дівчина з якою він почав зустрічатися ще у сімнадцять, а їй було лише шістнадцять.

Коли вони одружилися наш бізнес був лише у початковій стадії і все, що робила ця дівуля – відвертала Володьку своїми примхами і капризами. Відверто вона мене дратувала, бо замість того, аби думати про бізнес – мій братик весь час думає як вгодити своїй розпещеній цяці.

Але з цяцькою перегинаю. Ця дівчина була точно не рівнею моєму Володьці. Він, як і я успішний бізнесмен, а вона повнява, з тонкими губами провінціалка зі Стрия.

Розумію, що у сімнадцять у мого братика грали гормони, але, як на мене, її потрібно було кинути ще до того, як наш бізнес почав розвиватися. Тепер ця невротичка бувши законною дружиною мого брата мала право на його набуте майно.

— Ти правда вважаєш її розумною? — запитав брата.

— Тільки через це і покохав.

— А я думав, тобі подобаються жінки з великими сраками, — засміявся, але коли побачив суворий погляд Володі – притих.

— Любчику, — так до мене зверталися брат і батько, — Я розумію, що ви не знайшли спільної мови, але постарайся при мені не виражатися.

Спільної мови з Ірою я не знайшов ще з часів їх зустрічань. Вперше, коли Володька привів до нас Іру – мені було всього п’ятнадцять. Я тоді повернувся зі школи і застав їх лобзання на моєму односпальному ліжку, яке стояло в нашій з Володькою кімнаті. Напроти мого ліжка було таке ж саме його, але вони вирішили лизатися на моєму.

Ох і крику тоді було. Мама заспокоювала мене, а Володьці тоді добряче від неї перепало. 

— То що у вас там на цей раз? — питаю.

Володька видихнув, а тоді почав.

  — Вона вважає, що забагато на себе беру. «Бруклін» забирає багато часу, а тим часом я ще вожу сам батька по лікарнях.

Здається розумію на що натякає, але продовжую уважно слухати.

— Любчику, ти ж птах вільний. Можливо відповідальність за батька на себе візьмеш?

— Та я хіба коли проти був? Це ж ти після чергової сварки з Іркою – першим визвався возити батька за кордон.

— Та пам’ятаю. Але зараз… Ми намагаємося все налагодити. Ходимо до психолога і той шарлатан наказав нам якісно проводити спільний час. В цю неділю їдемо з Ірою в конюшню за містом. Будемо на конях кататися.

— Ха-ха — сміюся, — То чого ж психолог шарлатан? Ти одним махом два зайці вб’єш!

— Що?

— Я ж пам’ятаю, як ти в дитинстві боявся коней. То не лише якісно спільний час проведете, а ще і страхи дитинства пропрацюєш.

— Та ну тебе, — і собі засміявся Володька.

Ще пів години розмовляли суто про бізнес. Володька теж був не в захваті, що на нашому шляху стали конкуренти. Вирішили, що представництвом у Запоріжжі справу не розвинеш.

— Потрібно відкривати виробничий комплекс, — сказав твердо.

Брат намагався заперечити, але його вже ніхто не слухав. У нього каша в голові через сімейні розбирання, а я живу нашим бізнесом. Що би він не говорив – останнє слово за мною.

***

Заїхавши на декілька годин на роботу зателефонував батьку. Той продиктував список продуктів і я як турботливий син – замовив йому доставку додому. Батько досі не міг повірити, що ми з Володькою успішні бізнесмени. Він постійно говорив, що ми маємо економити і засуджував такі речі, як клінінг, доставка до дому продуктів і ліків, виклик масажиста до дому і ще купу всіляких речей, які здаються дикістю для людини, як виросла у радянському союзі.

Батько не раз говорив нам з Володькою: «В кого ви такі розумні?» і тут же: «В кого ви такі транжири?»

Таке поняття, як «якість життя» - було для нього в новинку і тому він довго сварився, коли ми купили йому будинок за містом у престижному селищі Сокільники.

Ввечері траса була завантажена. Я виїжджав з міста добру годину. І коли нарешті виїхав зі Львова – різно натис на гальма.

Автівка, яка їхала позаду ледь не в’їхала в мій зад, але вчасно загальмувала.

— ПРИДУРОК! — закричав водій, а потім проїхав повз махаючи мені кулаком.

Було байдуже. Мою увагу привернула висока трава, де лежало маленькі сіре кошеня.

Воно лежало під ліхтарем, тому не помітити його було не можливо. До того ж воно нявчало на весь голос.

— Маленький, — заговорив я присівши поруч, — Що там у тебе?

Помітивши трішки крові біля маленького ротика – злякався торкатися. А що коли щось у нього зламане і я завдам шкоди? 

Всередині вирувала якась злість. Невже сотні цих авто – настільки кудись поспішають, що не можуть зупинитися аби допомогти живій істоті?

Люди часто нагадують нелюдів, бо діють так, ніби їм самим ніколи не буде потрібна допомога.

Кошеня встало на лапки аби я наважився обережно його оглянути. Переломів не було видно, але кошеня здавалося знесиленим.

Я дістав телефон.

— Привіт, Любомире! — почув у слухавці, — Щось з Джоні?

Джоні – це мій французький бульдог, який прикрашає мою оселю і яким займається найманий мною кінолог, через те, що я весь час не дома.

— З Джоні все добре, — відповідаю, — Юрко, я тут кошеня на трасі знайшов.

Юрко – найкращий ветеринар у Львові. Джоні було вже шість років, але через безліч порад Юрка – він не поступався молодим псам.

— То привозь до мене в клініку, — швидко відреагував ветеринар.

— У нього трішки крові біля рота?

— На морді? Хм, візьми його дуже обережно і поклади у якийсь кошик.

— Трясця! Юро, в мене немає ніяких кошиків!

— Любомире, я б приїхав, але коли в кошеняти кров – мушу їхати в клініку, аби запустити апарати для діагностики. Ще аналізи візьму.