Розділ 8. Любомир

Київ зустрів проливним дощем.

До дідька повністю було те, що я запізнився на свою нараду аж на три години. Винна моя невчасна жага до любощів. 

В офісному приміщенні недалеко від самого заводу я провів присутніх очима, а вони сидячи за скляним столиком лише глипали. Особливо переляканий був аудитор Павло.

 Мій погляд застив на ньому, але я продовжив говорити.

Слова лилися рікою, а інтонація виражала невдоволеність. Невже з цих бовдурів ніхто не міг мені розповісти про прорив конкурентів на Сході? В моїх планах було розвивати представництво в Запоріжжі, яке би забезпечило бруківкою Схід країни.

Ці бовдури знали про всі мої плани. Але в Києві працівники відрізняли якоюсь ледачістю і байдужістю.

Тридцятирічна секретарка з тацею в руках увірвалася під час моєї промови.

— Ой, перепрошую, — прошепотіла, — Я каву принесла.

Та що тут відбувається?

У офісі Львову жодна б так не вривалася, тим паче зі своєю дурною кавою!

Люда, а так було звати секретарку, застигла біля мене – ставлячи філіжанку кави перед мною і хитро посміхнулася. Потім обійшла інших працівників.

З Людою я був знайомий з часів, коли Стас її лише найняв собі у секретарки. Це була дівчина з круглими формами. Але зараз, вона була не просто дівчиною з круглими формами, у неї явно почала з’являтися зайва вага.

Після наради – найбільше отримав аудитор Павло.

— Ти рудий дурень, — кричав на нього так, що всі поховалися по своїх робочих місцях, — Хоч зі шкіри лізь, але лідером в Україні має бути «Бруклін» — бренд нашої бруківки. Перекрий їм все, що лише можна! Ти чув?

Рудоволосий Павло у якого де-не-де просвічувалася сивина стояв винувато і лише бубонів: «Так, все зроблю»

— Дивись мені! — наостанок направив свій вказівний палець йому до носа.

Поки мій брат повіз нашого батька на лікування в Ізраїль – я мусів сам розв'язувати нагальні проблеми нашого виробництва. І хоч з виробництвом все було налагоджено, але для мене важливо аби «Бруклін» - був  першим брендом не лише в Україні, але згодом і в Європі.

Коли я вже направився на вихід – недолуга секретарка Павла зацокала до мене своїми підборами.

— Любомир Олексійович, — голосно позвала і це мене зупинило.

— Чого тобі?

— Ми так давно не бачились. Можливо повечеряємо сьогодні?

— З тобою? – скривив гидливу гримасу.

Колись кожен мій приїзд ми з Людкою ходили по барах і нічних клубах. Але це було в часи її розквіту краси. Зараз вона виглядала так, ніби бухгалтерка, якій рознесло п’яту точку.

Вона не відповіла, лише всміхнулася мені своїми вінирами.

— Ти ба! — промовив, — На вінири гроші знайшла, а на ліпосакцію ні?

Люда продовжувала стояти, як вкопана. Невже образив? Я думав такі підстилки-секретарки не здатні ображатися. Все-таки, що я з нею лише не витворяв – ніколи не ображалася.

А потім відбулося те, що я ще ніколи не бачив від цієї сталевої секретарки. На її очах забриніли сльози.

— Цього лише не вистачало, — замахав головою.

Я швидко дістав телефон і набрав Павла.

— Щоб до завтра Люди в нашому офісі не було, — сказав твердо.

Вмить у жінки сльози змінилися на агонію.

— ЩО? — вона закричала, — ЗА ЩО?

— Ти дурна секретарка, — відповів цілком спокійно, — Своєю гіркою кавою перебила мою нараду. У Львові я б тебе не лише звільнив, а і копняка добрячого під зад дав.

— Ви хам, — запищала, і побігла в сторону кабінету директора Павла.

***

В центральному готелі міста я зняв номер бізнес-класу. Помітив, що останнім часом після користування ноутбуком – печуть очі. Швейцарські краплі не діяли. Але можливо це через спазм в очах, який лише набував обертів після того, як я побачив новенький і досить якісний сайт «Брук Сес»

В графі про себе вони написали, що мають великі амбіції на забезпечення бруківкою не лише Україну, а світ.

Світ? Срані бовдури! Невже вони думають, що побувши на ринку п’ять років вони зможуть експортувати товар по світу? Наша бруківка є в кожному населеному пункті, і за п’ятнадцять років так і не вдалося налагодити експорт в Європу, хоча брат Володимир намагається із всіх сил.

Щоб розвіяти думки я накинув на себе легку шкіряну куртку і направився в місто. Хотілося забути про існування «Брук Сесу» Розчинитися у місті, де було безліч туристів і зівак. Хотілося стати одним із них. Прикинутися недалеким і роздивлятися все ніби вперше.

Де-не-де лунали співи, вигуки, танці. Було відчуття, ніби на Хрещатик зійшлося все місто аби зарядитися якоюсь особливою енергетикою. Я ж сівши на лавці з пляшкою пива дивився на молоду парочку, яка обійнявшись цілувалася. Вони гладили один одного, всміхалися і щось щебетали.

Кохання. Такого зі мною не траплялося з часів шкільного навчання.

Мій перший поцілунок був з дівчиною, яку кохав з першого класу – Мирославою. Вона була справжньою зіркою, а я на той момент безперспективний двієчник.

Вона кинула мене через те, що після одинадцятого я не поступив нікуди. Думала, що закінчу, як бомж. Але в той момент поки мої однокласники протирали штани і гаманці батьків у своїх університетах, я влаштувався на роботу, аби заробити перший капітал. Старший на два роки брат в той момент навчався на економіста, але я переконав його, що навчання для тих хто не вміє. А ми маємо вміти будувати майбутнє України вже і зараз. І ми будували. Важкий крок за кроком. Купа літератури і важкої фізичної праці.

І в один момент доля посміхнулася і ми викупили збитковий бізнес у місті Стрий по виготовленні бруківки.

Якби повернути час назад я б напевно не погодився на цю авантюру. Зараз відчував шалену втому. Але на той час у мені був такий ентузіазм, що навіть не звертав на перепони, які раз за разом з’являлися в надії, що я все покину.